— Слухаємо!
— Диви, справді, хрещений!..
— Панове молодці! Я віддаю вам татарина. А ви даєте мені вільний прохід. Живим мене ви не візьмете. Відступіть далі, ще далі, ще…
Омелько крутився, наставляючи стрілу і всі почали здавати коней.
Краєм ока побачив, що один з вершників ніби зробив рух, щоб спустити з повідця суку і пса.
— Псарю! Б'ю око! Ліве. — Гарикнув Омелько щосили. Псар від несподіванки відпустив свору і звільнена сука, мов звільнена пружина, полетіла до козака.
А на зустріч їй свиснула стріла і перекинула суку. Строката сука підскакувала в смертельних судомах, збиваючи хмару куряви із запорошеної трави.
Пес зупинився навпроти Омелька і загрозливо гарчав, але вперед не кидався.
— Панове молодці! Тепер вірите, що не схиблю?
Тут найманець Йорген підняв руку.
— Я не буду битись цей чоловік. Тут дуже темні сила. Беремо татарин — цей запорожець іде геть.
— Я не буду стрілять цей кнехт. Я писав контракт — я охорона пан сотник. Цей кнехт на пан сотник не нападає. Я не нападаю цей кнехт. Це порядок.
— Який він тобі кнехт?! Він чортів відьмак! — Ще злостився чорнявий ватажок, але якось мляво і невпевнено.
— Та заберімо татарина, і хай він собі під три чорти їде! — Басом виголосив найдебеліший вершник у білій свиті.
— А що я пану сотнику скажу? Він же мене поставив! А я що тепер?..
— Скажемо все, як було — всі тут засвідчать — завадила нечиста сила… — Щира правда — тут попа треба!
— А ми люди прості, грішні. Що ми можемо супроти диявола?
Чорнявий на ті слова замовчав, немов говорячи: "Робіть, що хочете. Я вмиваю руки!" Омелько тихо і непримітно дав наказ коневі опуститись на коліна.
— Не сумуй. Чекай терпеливо. — Прошелестів над головою турка.
Бранець поволі зліз із коня, але ступивши на праву ногу, зойкнув від болю і впав на закурену траву.
— У нього нога повереджена. — Пояснив Омелько панським "ловцям". А тоді малому тихо, ледь ворушачи губами. — Перелазь швидко наперед.
Сам переступив у сідло, високо задерши запилений львівський знаменитий чобіт.
Буланко зразу ж підвівся з колін.
— Синку! Тримайся міцно, бо пропадемо! — Просичав малому в потилицю. І голосно, весело викрикнув — Ауфідерзейн, камарати!
Свиснув, гикнув і з місця в чвал пролетів межи Йоргеном і Руді, що вони ледь встигли здати коней.
Коли втікачі відскакали може кроків на триста, позаду лупонув постріл, потім другий, потім третій. Та били в білий світ. Навіть і близько куля не просвистіла.
"Але ж у них чотири рушниці! — Гарячкове думав Омелько, направляючи коня ліворуч, ліворуч, щоб отуди на широкий луг вискочити, що за густими вільхами і вербами розстелився. — Господи! Спаси, сохрани і помилуй мене грішного, нерозумного!" І тільки останні слова подумки проказав Омелько, як лупонув гучний постріл. І водночас із пострілом довбонуло в ствол мушкета. Та так, що козак ледь не вилетів із сідла.
"Господи! На все твоя воля!" — Ледь не заспівав Омелько. Але навіть перехреститись не міг, а пообіцяв Всевишньому, що лише втече від панських псів, то прочитає всі ті псальми, що пам'ятає.
Буланко ось-ось доскаче, долетить до рівної зеленої скатертини велетенського лугу.
Мали б погнатися за втікачами, хоч і не їхня масть була, як кажуть, сьогодні. Сам би він, наприклад, не відступився б і продовжив погоню.
Ось Буланко домчав до зеленої, соковитої лугової, ніким не кошеної, ніким не топтаної трави. Повертаючи коника ліворуч, під захист велетенських верб, Омелько зміг на одну мить озирнутись через ліве плече. І схопило його око дивну картину.
З боку невидимого звідсіля шляху дрібною трюхою тяглася череда тих самих корів.
Омелько притишив біг коника і почав завертати по колу назад.
— Батьку! — Злякано закричав хлопчик. — Що сталось?!
— Не бійся, синку! Щось сталося, та тільки не з нами. — Дивися, що зараз там буде! Бачиш?
— Бачу! Корови до панських вояків біжать!
— Як бачиш, то тепер слухай!
І тільки Омелько проказав це, як зі схилу пагорба, де сталося собаче бойовище, понеслося таке коров'яче ревіння, мукання та стогін, що Буланко затремтів увесь і затупцював на місці.
А пес задер одновуху морду, роззявив ікласту пащеку і завив, заскиглив тоскно.
— Батьку! Мені страшно! Я боюся!
— Не бійся! Нехай наші вороги бояться! Давай отако ставай, я тебе підтримаю, і дивися. Це тобі ревище, щоб знав. Бачиш?
— Бачу! Корови обступили псів порізаних і того слугу і сатану в брилі…
— Синку, він не сатана. Він божевільний був. Він, певно, з горя збожеволів, що татари в полон його родину захопили…
— Батьку, батьку! Ті слуги відганяють корів списами, а корови на них пруть. Ой, німці пістолі підняли!
На узвишші лупонули постріли. Залементували гончаки. Ще страшніше, із смертельним відчаєм заревіли корови.
— От синку, не поталанило нам! Якби ті корови прибігли раніше, трошкитрошки, ми б і турка не віддали, і спокійно б собі від'їхали. Ну та, слава Богу, все одно вважай, що корови нас врятували від погоні. Ці панські похлібники не підуть нікуди, поки вони тіло того парубка не заберуть. Інакше їм родичі його не подарують… Ну, синку, повертаємо на схід.
Омелько тихо цмокнув губами, злегка потяг за узду, і Буланко полетів розмашистою легкою риссю квітучим сонячним лугом. Поруч із конем біг здоровенний одновухий пес. Він то занурювався в траву шовковисту, то наче виринав з неї, але ходу не притишував.
Шум веремії, стрілянини, одчайдушного ревища та брехоту гончаків відпливав все кудись далі за густе верховіття майже чорних вільх та за сріблясті крони велетенських верб.
Небавом не було нічого дурного, людського, чути. Лише приглушений тупіт копит Буланка по вогкій землі, шерхіт трави від бігу одновухого пса.
Лише десь на дощ кричала іволга у високих вербах.
4. ПОТАЄМНІ СТЕЖКИ
Сухий м'язистий кінь у нестримному чвалі толочив буйні лугові трави. І долина стелилась перед втікачами рівним зеленим килимом. Може і годину вони мчали і все на північ, на північ. Праворуч рівнину обмежували пагорби, порослі чагарниками. Ліворуч тонкою іскристою линвою зміївся ручай під затінком височенних дерев. У їх незмірному верховітті шепотів вітер та стогнали дикі голуби, та ще виспівувала, мов на срібній сопілці, свою пісню потаємна іволга.