— Сьогодні великий день! Сьогодні Берлага, той самий, який рятував себе в домі божевільних. Потім сам Полихаєв і ця гадюка, Серна Михайлівна, його морганатична дружина. Вона в "Геркулесі" нікому дихати не давала. Прийду сьогодні годин за дві до початку, бо потім не протовпишся. Крім того, Бомзе…
Зося пішла вперед, і Остап так і не дізнався, що сталося з Адольфом Миколайовичем Бомзе. Та це його аж ніяк не схвилювало. Перші слова розмови були вже готові. Командор швидко наздогнав дівчину.
— Зосю, — сказав він, — я приїхав, і відмахнутись від цього факту неможливо.
Слова ці були вимовлені з жахливою розв'язністю. Дівчина аж відсахнулася, і великий комбінатор зрозумів, що взяв фальшивий тон. Він змінив інтонацію, говорив багато і швидко, скаржився на обставини, сказав про те, що молодість проминула зовсім не так, як мріялося у дитячі роки, що життя виявилося жорстоким і низьким, як басовий ключ.
— Ви знаєте, Зосю, — сказав він нарешті, — на кожну людину, навіть на партійну, тисне атмосферний стовп вагою в двісті чотирнадцять кіло. Ви цього не помічали?
Зося не відповіла. В цей час вони проходили біля кіно "Капітолій". Остап на мить глянув навскіс, в той бік, де влітку містилася заснована ним контора, і тихо зойкнув. Через весь будинок простяглася широка вивіска:
ДЕРЖОБ'ЄДНАННЯ РОГИ І КОПИТА
В усіх вікнах виднілися друкарські машинки і портрети державних діячів. Біля входу стояв, переможно посміхаючись, дженджуристий: кур'єр — куди там Паніковському. В розчинені ворота з табличкою: "Базисний склад" в'їздили тритонні машини, завантажені кондиційними рогами і копитами. З усього було видно, що Остапове дітище повернуло на правильну путь.
— Ну ж і навалився клас-гегемон, — сумно сказав Остап. — Навіть мою легковажну ідею — і ту використали у своїх інтересах. А мене відтерли, Зосю. Чуєте, мене відтерли. Я нещасний.
— Сум ний закоханий, — вимовила Зося, нарешті обернувшись до Остапа.
— Так, — відповів Остап, — я типовий Євгеній Онєгін, він же лицар, позбавлений спадщини Радянською владою.
— Ну, який там лицар!
— Не гнівайтесь, Зосю. Зважте на атмосферний стовп. Мені здається, що на мене він тисне ще з більшою силою, аніж на інших громадян. Це через кохання до вас. І до того ж я не член профспілки. Від цього також.
— Крім того, ще й тому, що ви брешете більш аніж інші громадяни.
— Це не брехня. Це закон фізики. А може, справді, ніякого стовпа немає і це одна моя фантазія?
Зося спинилася і почала стягати з руки рукавичку сіропанчішного кольору.
— Мені тридцять три роки, — поспіхом сказав Остап, — літа Ісуса Христа. А що я зробив досі? Учення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив і тільки ви…
— Ну, до побачення, — сказала Зося, — мені в їдальню.
— Я теж пообідаю, — заявив великий комбінатор, глянувши на вивіску: "Учбово-показовий харчовий комбінат ФЗУ при Чорноморській державній академії просторових мистецтв", — з'їм який-небудь чергово-показовий борщ при цій академії. Може, стане легше.
— Тут тільки для членів профспілок, — попередила Зося.
— Тоді я так посиджу.
Вони зійшли вниз по трьох приступках. В глибині учбово-показового комбінату під зеленим дахом з пальм сидів чорноокий молодий чоловік і з почуттям власної гідності дивився на меню.
— Перікл! — ще здалеку гукнула Зося. — Я купила тобі шкарпетки з подвійною п'яткою. Познайомтесь. Це Феміді.
— Феміді! — сказав молодий чоловік, сердечно потискуючи Остапову руку.
— Бендер-Задунайський, — грубо відповів великий комбінатор, враз збагнувши, що він спізнився на свято кохання і що шкарпетки з подвійною п'яткою — це не просто продукція якоїсь там кооперативної артілі псевдоінвалідів, а певний символ щасливого шлюбу, узаконеного загсом.
— Як! Хіба ви ще й Задунайський? — весело запитала Зося.
— Так. Задунайський. Адже ви теж уже не лише Синицька? Судячи по шкарпетках…
— Я — Синицька-Феміді.
— Вже двадцять сім днів, — зауважив молодий чоловік, потираючи руки.
— Мені подобається ваш чоловік, — сказав лицар, у якого відняли спадщину.
— Мені самій подобається, — запально відповіла Зося. Поки молоде подружжя їло флотський борщ, високо підносячи ложки і перезираючись, Остап невдоволено, скоса поглядав на культплакати, розвішані по стінах. На одному було написано: "Не займайтесь під час їди розмовами. Це заважає природному виділенню шлункового соку". Другий плакат був написаний віршем: "Фруктові води несуть нам вуглеводи". Робити було нічого. Треба було йти, але заважала якась несподівана соромливість, яка прийшла бозна-звідкіль.
— У цьому флотському борщі, — напружено промовив Остап, — плавають уламки розбитих кораблів. Подружжя Феміді добродушно засміялося.
— А ви, власне, по якій лінії працюєте? — запитав молодого чоловіка Остап.
— А я, власне, секретар ізоколективу залізничних художників, — відповів Феміді.
Великий комбінатор поволі підводився.
— Ах, представник колективу! Цього й треба було чекати! Проте не буду займати вас розмовами. Це заважатиме природному виділенню шлункового соку, такого необхідного для здоров'я.
Він пішов, не попрощавшись, просуваючись до виходу навпростець.
— Викрали дівчину! — бурмотів він на вулиці.—Прямо з стійла вивели. Феміди! Немезіди! Представник колективу Феміді викрав у одноосібника-мільйонера!
І тут з приголомшливою ясністю і чистотою Бендер згадав, що ніякого мільйона в нього уже немає. Цю страшну думку він уже додумував біжучи, розгортаючи руками перехожих, як плавець воду, змагаючись за побиття світового рекорду.
— Теж мені, апостол Павло знайшовся, — шепотів він, переплигуючи через клумби міського саду. — Безсрібник, с-сучий син! Меноніт проклятий, адвентист сьомого дня! Дурень! Йолоп! Якщо вони вже відправили пакунок — повішусь! Вбивати таких толстовців!
Послизнувшись двічі на кахельній підлозі поштамту, великий комбінатор підбіг до віконця. Тут стояла невелика, але сувора і мовчазна черга. Остап зопалу просунув голову у віконце, та громадянин, що стояв першим у черзі, нервово підняв гострі лікті й відтиснув нахабу назад. Другий громадянин, як заводний, теж підняв лікті, і великий комбінатор опинився трохи ще далі від завітного віконця. Лікті при абсолютній тиші піднімались доти, поки зухвалий не опинився на своєму законному місці — у хвості черги.