— Цур мене, цур! — вигукував він з шаляпінськими інтонаціями в голосі. — Все той же сон! А-а-а!
Він обернувся і, перечіплюючись за свої ж ноги, посунув прямісінько на Остапа… Вирішивши, що настав час дії, великий комбінатор вийшов з-за дерева і підхопив бакенбардиста у свої могутні обійми.
— Що? Хто? Що таке? — акричав неспокійний старий. — Що?
Остап обережно послабив обійми, хопив старого за руку і щиросерде її потряс.
— Я вам співчуваю! — вигукнув він.
— Правда? — запитав господар хатини, припавши до Бендерового плеча.
— Звичайно, правда, — відповів Остап. — Мені самому часто сняться сни.
— А що вам сниться?
— Всяке.
— А яке все ж таки? — наполягав старий.
— Ну, різне. Суміш. Те, що в газеті називають "Звідусіль і про все" або "Світовий екран". Позавчора мені, наприклад, снились похорони мікадо, а вчора — ювілей Сущевської пожежної частини.
— Боже! — промовив старий. — Боже! Яка ви щаслива людина! Яка щаслива! Скажіть, а вам ніколи не снився який-небудь генерал-губернатор… Або навіть міністр. Бендер вирішив не сперечатися.
— Снився, — весело сказав він. — Як же. Генерал-губернатор. Минулої п'ятниці. Всю ніч снився. І, пригадую, поруч з ним ще стояв і поліцмейстер, у взірчастих шароварах.
— Ох, як чудово! — сказав старий. — А чи не снився вам приїзд государя-імператора до Костроми?
— До Костроми? Був і такий сон. Дозвольте, коли ж це… Ага, третього лютого цього року. Государ-імператор, а поряд з ним, пригадую, ще й граф Фредерікс стояв, такий, знаєте, міністр двора.
— Ах ти ж господи! — захвилювався старий. — Чого ж ми тут стоїмо? Ласкаво прошу до мене. Пробачте, ви не соціаліст? Не партієць?
— Ну що ви! — добродушно сказав Остап. — Який же я партієць? Я безпартійний монархіст. Слуга царю, батько солдатам… Взагалі, злетіть, соколи, орлами, годі хилити голови!
— Чайку, чайку, може, бажаєте? — мурмотів старий, підштовхуючи Бендера до дверей.
У хатині була одна кімната і сіни. На стінах висіли портрети різних панків у формених сюртуках. Судячи по петлицях, ці панки служили у свій час по лінії міністерства народної освіти. Постіль мала неприбраний вигляд, що свідчило про те, що господар проводив на ній дуже неспокійні години свого життя.
— І давно ви живете ось таким анахоретом? — запитав Остап.
— З весни, — відповів старий. — Моє прізвище Хворобйов. Тут, гадав я, почнеться нове життя. А що вийшло? Ви тільки зрозумійте…
Федір Микитович Хворобйов був монархістом і ненавидів Радянську владу. Ця влада була йому огидна. Він, колишній попечитель учбового округу, змушений був служити завідуючим методологічно-педагогічним сектором місцевого Пролеткульту. Це викликало в ньому огиду.
До самого кінця своєї служби він не знав, як розшифрувати слово "Пролеткульт", що викликало в ньому ще більшу зневагу до цього слова. Він аж тремтів од відрази, коли бачив членів місцевкому, співробітників і відвідувачів методологічно-педагогічного сектора. Він ненавидів слово "сектор". О, цей сектор! Ніколи Федір Микитович, який високо цінував усе витончене, зокрема й геометрію, не уявляв собі, що це чудове математичне поняття, яке визначає частину площини криволінійної фігури, буде так опошлене.
На службі Хворобйова все дратувало: засідання, стінгазети, позики. Та й удома він не знаходив заспокоєння своїй гордій душі. Вдома теж були стінгазети, позики, засідання. Знайомі говорили виключно про хамські, на думку Хворобйова, речі: про жалування, яке вони називали зарплатою, про місячник допомоги дітям і про соціальну значимість п'єси "Бронепоїзд".
Нікуди було тікати від радянського ладу. Коли ображений Хворобйов самотньо прогулювався вулицями міста, то навіть тут з натовпу гуляючих до нього долітали такі остогидлі речення:
— … тоді ми прийняли постанову вивести його зі складу правління…
— … а я так і сказав: на ваше РКК[13] є примкамера!! Примкамера!
І, тоскно позираючи на плакати, які закликали громадян виконати п'ятирічку за чотири роки, Хворобйов роздратовано повторював:
— Вивести! Зі складу! Примкамера! У чотири роки! Хамська влада!
Коли методологічно-педагогічний сектор перейшов на безперервний тиждень і замість чистої неділі днями відпочинку стали якісь фіолетові п'яті числа, Хворобйов з огидою виклопотав собі пенсію і оселився далеко за містом. Він зробив це для того, щоб піти подалі від нової влади, яка поневолила його життя і позбавила спокою.
Цілими днями монархіст-одинак просиджував над кручею і, дивлячись на місто, намагався думати про щось приємне: про молебні з приводу тезоіменитства якої-небудь височайшої особи, про гімназичні іспити і про родичів, які служили у тому ж таки міністерстві народної освіти. Але, на диво, думки ці перескакували на радянське, неприємне.
"Що тепер діється в тому проклятому Пролеткульті?" — думав він.
Після Пролеткульту йому згадувалися вже зовсім обурливі епізоди: демонстрації, Першотравневі і жовтневі, клубні родинні вечори з лекціями і пивом, піврічний кошторис методологічного сектора.
"Все забрала у мене Радянська влада, — думав колишній попечитель учбового округу, — чини, ордени, пошану і гроші в банку. Вона навіть підмінила мої думки. Але є така сфера, в яку більшовики не проникнуть, — це сни, даровані людині богом. Ніч принесе мені заспокоєння. У своїх снах я побачу те, що мені буде приємно побачити".
Після цього першої ж ночі бог послав Федору Микитовичу жахливий сон. Приснилось йому, що він сидить у коридорі якоїсь установи, освітленої гасовою лампою. Сидить і знає, що його з хвилини на хвилину мають вивести зі складу правління. Раптом відчиняються залізні двері і звідтіль вибігають службовці з криком: "Хворобйова треба навантажити!" Він хоче тікати—і не може.
Федір Микитович проснувся серед ночі. Він помолився богу, зауваживши йому, що, очевидно, виникла прикра неув'язка, і сон, призначений для відповідального, може, навіть партійного товариша, потрапив не за своєю адресою. йому, Хворобйову, хотілося для початку побачити царський вихід з Успенського собору.
Заспокоєний, він знову заснув, але замість обличчя обожнюваного монарха одразу ж побачив голову місцевкому товариша Суржикова.