Закритий сірий "кадилак", зробивши невеличкий крен, стояв край дороги. Середньоросійська природа, яка віддзеркалювалась в його товстому полірованому склі, здавалася гарнішою і значно чистішою, аніж це було насправді. Шофер, що стояв навколішки перед машиною, знімав покришку з переднього колеса. Над шофером, чекаючи, нудьгували три фігури в дорожних пісочних пальтах.
— Зазнали аварії? — запитав Остап, ввічливо знімаючи картуза.
Шофер підвів напружене обличчя і, нічого не відповівши, знову заглибився в роботу.
Антилопівці вилізли з свого зеленого тарантаса. Козлевич кілька разів обійшов чудесну машину, заздро зітхаючи, присів навпочіпки поруч з шофером і завів з ним розмову. Паніковський і Балаганов з дитячою цікавістю розглядали пасажирів, з яких двоє мали дуже пихатий закордонний вигляд. Третій, судячи по дурманячому калошному запаху, що йшов від його "резинотрестівського" плаща, був співвітчизник.
— Зазнали аварії? — повторив Остап, делікатно торкнувшись гумового плеча співвітчизника, водночас спиняючи мрійний погляд на іноземцях.
Співвітчизник роздратовано заговорив про шину, яка лопнула, але його бурчання пройшло повз Остапові вуха. На большаку, за сто тридцять кілометрів від найближчого окружного центру, в самій середині Європейської Росії біля свого автомобіля прогулювалися двоє товстеньких закордонних курчат. Ось що хвилювало великого комбінатора.
— Скажіть, — перебив він, — ці двоє не з Ріо-де-Жанейро?
— Ні, — відповів співвітчизник, — вони з Чікаго. А я — перекладач з "Інтуристу".
— Що ж вони тут роблять на перехрестку доріг, у дикому древньому полі, далеко від Москви, від балету "Червоний мак", від антикварних магазинів і знаменитої картини художника Рєпіна "Іван Грозний вбиває свого сина"? Не збагну! Нащо ви їх сюди завезли?
— А хай їм біс! — нудьгуючи, сказав перекладач. — Третій день уже гасаємо по селах, як очманілі. Зовсім мене замучили. Багато я мав справ з іноземцями, але таких ще не бачив. — І він махнув рукою в бік своїх рум'яних супутників. — Всі туристи як туристи, бігають по Москві, купують в кустарних магазинах дерев'яні дзбани — піяла. А ці двоє відбились. Почали роз'їжджати по селах…
— Це похвально, — сказав Остап. — Широкі маси мільярдерів знайомляться з побутом нового, радянського села.
Громадяни міста Чікаго пихато стежили за лагодженням автомобіля. На них були сріблясті капелюхи, заморожені крохмальні комірці й червоні матові черевики.
Перекладач з обуренням глянув на Остапа і викрикнув:
— Як же! Отак їм і потрібне нове село! Селянський самогон їм потрібен, а не село!
При слові "самогон", яке перекладач вимовив з наголосом, джентльмени занепокоєно озирнулися і почали наближатись до співрозмовників.
— Ось бачте! — сказав перекладач. — Вони не можуть спокійно чути це слово.
— Гм… Тут якась таємниця, — сказав Остап. — Або ж зіпсований смак. Не розумію, як можна любити самогон, коли на нашій батьківщині є такий великий вибір благородних міцних напоїв.
— Все це значно простіше, аніж здається, — сказав перекладач. — Вони шукають рецепт виготовлення доброго самогону.
— Ну, звичайно! — викрикнув Остап. — Адже у них "сухий закон". Все зрозуміло… Дістали рецепт? Що, не дістали? Ну, ще б! Ви б ще приїхали на трьох автомобілях! Ясна річ: вас приймають за начальство. Ви і не дістанете рецепта, можу вас запевнити.
Перекладач почав скаржитись на іноземців:
— Вірите — напосіли на мене: скажи та скажи їм секрет самогону. А я ж не самогонник. Я член спілки робітників освіти. У мене в Москві старенька мати.
— А вам дуже хочеться повернутися в Москву? До матері? Перекладач жалібно зітхнув.
— В такому разі, засідання продовжується, — мовив Бендер. — Скільки дадуть ваші шефи за рецепт? Півтори сотні дадуть?
— Дадуть двісті,—прошепотів перекладач. — А ви справді маєте такий рецепт?
— Зараз же вам продиктую, тобто одразу ж після одержання грошей. Який завгодно: картопляний, пшеничний, абрикосовий, ячмінний, з ягід, шовковиці, з гречаної каші. Навіть із звичайнісінької табуретки можна гнати самогон. Дехто дуже полюбляє табуретівку. А ні — то можна просту кишмишівку чи слив'янку. Одно слово — перший-ліпший з півтораста самогонів, які мені відомі.
Остапа відрекомендували американцям. У повітрі довго плавали ввічливо підняті капелюхи. Потому приступили до справи.
Американці вибрали пшеничний самогон, який привабив їх простим способом виробки. Рецепт довго записували в блокноти. Остап розповів американським ходакам і найкращу конструкцію кабінетного самогонного апарата, який легко приховати від стороннього ока в тумбі письмового столу. Це вже без плати, як премію. Ходоки запевнили Остапа, що при американській техніці виготовити такий апарат дуже легко. Остап, з свого боку, запевнив американця, що апарат його конструкції дає в день відро чудового ароматного перваку.
— О! — вигукнули американці.
Вони вже чули це слово в одній поважній родині в Чікаго. І там "pervatsh'e" дістає пречудові референції. Глава цього сімейства свого часу побував з американським окупаційним корпусом в Архангельську, пив там "pervatsh" і з тих пір не може забути чарівного стану, в який він потрапляв завдяки цьому напою.
В устах розомлілих туристів грубе слово "первак" звучало ніжно, манливо.
Американці з легкою душею віддали двісті карбованців і довго трясли руку Бендеру. Паніковському і Балаганову теж пощастило поручкатися з громадянами заатлантичної республіки, змученими "сухим законом". Перекладач на радощах чмокнув Остапа в тверду щоку і просив заходити, додавши до цього, що стара мати буде дуже рада. Одначе адреси чомусь не лишив.
Здружившись, мандрівники посідали у свої машини. Козлевич на прощання зіграв матчиш, і під його веселі звуки автомобілі помчали в протилежні боки.
— Бачте, — сказав Остап, коли американська машина зникла в куряві,—все сталося так, як я вам казав. Ми їхали. На дорозі валялися гроші. Я Їх підібрав. Гляньте, вони навіть не припали пилом…
І він зашелестів пачкою "новеньких кредиток.
— Власне кажучи, хвастатись нічим, комбінація простенька. Охайність, чесність — ось що цінно. Двісті карбованців. За п'ять хвилин. І я не тільки не порушив законів: навпаки, навіть зробив приємну для багатьох справу. Екіпажу "Антилопи" я дістав гроші, старенькій матері повернув сина-перекладача і нарешті задовольнив духовну спрагу громадян країни, з якою як-не-як ми маємо торгові зв'язки.