Коли малюки роздали всі квіти і кожен з десятикласників одержав букет, наперед вийшла Жукова. Марійка побачила, що її подруга теж схвильована. Юля притискувала до грудей квіти. Так сталося, що букет їй подарував Митрик, і це чомусь особливо зворушило Юлю.
— Дорогі Тетяно Максимівно, Юрію Юрійовичу, дорогі вчителі! — піднесено прозвучав у весняному повітрі Юлин голос.— Дозвольте перед останнім нашим дзвінком подякувати вам за ваш благородний труд, за те, що вчили й виховували нас! Сердечне спасибі вам від усіх учнів і учениць десятого класу!
Юля глянула угору. Над школою сяяла ніжна травнева блакить, і в ній, як нарашутик, сріблилась єдина на все небо піниста хмарка.
— Перед лицем усієї школи даємо вам урочисту обіцянку, що ми виправдаємо ваші надії, що ми чесно і самовіддано працюватимемо на користь нашій любимій Батьківщині, як працюють кращі сини й дочки радянської землі. А вам,— Юля повернулась до першокласників,— дякую за квіти, за побажання успіхів і в свою чергу від усіх випускників бажаю завжди добре вчитися, по-ленінському, з п’ятірками переходити з класу в клас, любити й поважати своїх учителів. І щоб, вивчившись, стали ви славними громадянами нашої держави, будівниками Комунізму.
Вийшов до столу піонер-сурмач, сліпуче блиснула на сонці сурма, він підняв її вгору й заграв. І всі прапори знялися вище вгору. І коли замовк сурмач, настала глибока, немов заворожена, тиша. Тільки десь на вулиці, за кам’яним будинком школи, весело дзвеніли трамваї й перегукувалися сирени.
В тиші Тетяна Максимівна урочисто взяла дзвоник і високо піднесла його вгору. Ще мить, і лунке знайоме дзеленчання востаннє прозвучало для притихлих десятикласників. Марійка з мимовільним смутком ловила відголоски луни, яка обізвалась у найдальших куточках шкільного подвір’я.
Хтось поклав їй на руку теплу долоню.
— Ніно?
— Замислилась, Мавко? Ні, тепер ти вже не схожа на Мавку, Марійко. Іншою стала, дорослою. Тільки я, здається, не підросла.
Марійка пильно подивилась на подругу:
— Помиляєшся, Ніно. Ти теж виросла. Ще й як!
Ніна зрозуміла, зашарілась.
Десятикласники йшли на останній урок. З віконечка на фанерному аркуші, де відмічалось, скільки днів лишалось до екзаменів, визирала цифра "5".
40
Щовечора тепер у школі чергували вчителі, і кожен учень міг одержати в них потрібну консультацію з основних предметів. Більшість десятикласників-готувались до екзаменів групками по двоє, по троє. Перевіряли знання, екзаменували один одного.
Юля й Ніна приходили до Марійки й Варі і часто працювали вчотирьох. Ліда Шепель училася разом з Вовою Морозом. Був свій гурток у Юри Карпенка.
Віктор Перегуда готувався до екзаменів сам. Юля турбувалась, чи не важко йому, запрошувала приєднатися до їхньої групи, та Віктор рішуче відмовився.
— Мені справді важко,— відповів він,— і твоє піклування мене зворушує, спасибі тобі, Юлю. Але тим більше я гордитимусь, якщо добре складу екзамени. Я ж, ти знаєш, не люблю нічого легкого. Так що підсаджувати мене не треба, сам вилізу.
— Екзамен — не дерево,— посміхнулась Юля.
— Бачиш, я повинен звикати до труднощів,— задумливо продовжував Віктор.— Уяви, як буде мені важко працювати в цеху, і вчитися водночас. Але, знаєш, я вірю, що вже через два роки зможу самостійно варити сталь.
Він глянув на Юлине обличчя й скоромовкою додав:
— Ну, ясно, це питання ще не розв’язане, не розв’язане...
Один тільки Мечик Гайдай не готувався до екзаменів. Після запалення легенів у нього з’явилось якесь ускладнення. Зараз він уже поволі видужував, але пропустив в останній чверті багато уроків, до того ж почував себе ще дуже кволим, і, зрозуміло, не могло бути й мови, щоб він з’явився на екзамени.
Одного погожого дня прийшла відвідати його ціла група десятикласників.
Гайдай лежав у лікарні. Пройти до нього в палату дозволяли тільки комусь одному з його товаришів.
— Хто піде? — запитав Віктор. — Найсправедливіше буде, щоб пішла Юля. Вона, як секретар комітету... Одним словом, думаю, що заперечень не буде. Хай розмовляє з Мечиком від нашого імені.
— Якщо таке рішення, я...
Юля не доказала, бо зустрілась з благальним поглядом Марійки. Якусь мить Жукова вагалась. Їй теж хотілось побачити Мечика. Чи, може, вдати, що не зрозуміла німої мови Марійчиних очей? Але так зробити вона не могла.
— Якщо таке рішення,— знову повторила Юля,— я категорично заперечую! Хай іде Марійка! Вона найбільше дбала про те, щоб Мечик учився, допомагала йому. І взагалі... Думаю, що ясно. Проти немає? Чудово. Передайте квіти Марійці!
Марійка спалахнула, глянула вдячно й зворушено на Юлю і з букетом квітів пішла за санітаркою на другий поверх.
Їй хотілось запитати санітарку, який вигляд має Мечик, чи дуже він схуд і коли його випишуть. Марійці здавалось, що вона не бачила хлопця принаймні цілий рік. Як він її зустріне? Що вона скаже йому, коли ввійде в палату?
Вдома часто згадувала про нього і навіть провадила з ним у думках щирі розмови, а зараз не могла придумати кількох слів, з якими треба було звернутись до хворого.
В довгому коридорі стояв специфічний запах ліків. "Зараз, зараз побачу",— майнула думка, і в Марійчиній уяві встало обличчя Мечика, коли він проводив її до трамвайної зупинки, коли розповідав про свої почуття до Ліди Шепель.
Здавалось, що вона побачить зараз зовсім іншого Мечика, не того, якого знала раніше.
— Ось тут! — сказала санітарка і відчинила двері до палати.
Мечик сидів на постелі, спираючись спиною на подушку. Худі і немов видовжені руки лежали поверх ковдри. На колінах у хлопця стояла шахівниця. Побачивши на порозі Марійку, він усміхнувся, і по його щоках розплився блідий рум’янець.
— Бачиш, сам з собою граю. Придумую тут одну цікаву комбінацію.
Він обережно переставив дошку і вказав Марійці на стілець.
— Ось ти й прийшла,— сказав так, немов давно чекав її і наче саме вона, Марійка, й повинна була прийти до нього.— А всіх не пустили? Шкода! Оберігають мій спокій. Проте я вже зовсім здоровий. Тільки не хочуть виписувати, кажуть, щоб полежав ще з тиждень. Ціла вічність!
Марійка справилася з тихим хвилюванням і з удаваною суворістю погрозила йому: