Та замість доручення одержала Ліда на комсомольських зборах за двійки доброго прочухана.
Так вона втратила смак до комсомольської роботи. Вона не думала про те, що винен у цьому збіг обставин і нездара-комсорг. Перед нею стояв тільки факт. Ліда й зараз яскраво пам’ятає, як вона прийшла додому і як батько спитав:
— Ну, подякували тобі за доповідь?
Вона була в дев’ятому класі, коли батько помер. Заробляла тепер одна мати. Ліда бачила перед собою єдину мету: швидше закінчити школу, інститут і одержати диплом інженера.
Навчання давалось їй важко, весь час вона витрачала на готування уроків і непомітно для самої себе виключила з кола своїх інтересів усе те, що і хоч трохи відволікало її увагу від шкільних завдань та підручників.
Це коло все вужчало й вужчало, за ним стояла молодість, музика, радість пізнання життя — все те, що проходило тепер мимо Лідиної уваги. І все більше й більше звикала Ліда до такого стану, і їй здавалося, що так навіть набагато спокійніше — не треба нікуди поспішати, хвилюватись, чогось бажати, сперечатися...
В стінгазеті почали з’являтись на неї карикатури, її прозвали "воблою", і не можна сказати, що це буде приємно Ліді. Але по-справжньому змусило замислитись над собою те, що говорили про неї товариші на комсомольських зборах. Ніколи ще не розмовляли з Лідою так відверто, так різко і пристрасно.
Дівчина не раз згадувала, як вона поверталася додому, як її наздогнав Юрій Юрійович і, прощаючись, потиснув руку їй — учениці, яку ніхто в класі не любив, яку тільки що так "пробирали". Вона зрозуміла: в руці, яку простягнув їй тоді учитель, була батьківська тепла підтримка і приязнь, і це рука не самого тільки Юрія Юрійовича, а й усіх її, Лідиних, однокласників.
І неправда, ніби її ніхто не любить! Адже кожне слово товаришів було турботою про її майбутню долю.
Незабаром Юрій Юрійович доручив Ліді зробити на класних зборах політінформацію. Такі збори відбувалися в десятому класі щосуботи, і вже стало традицією, щоб на них хтось з учнів робив короткий огляд політичних подій за тиждень.
— Тільки я хочу вас попередити, Шепель,— сказав учитель,— що останнім часом наша щосуботня політінформація починає набувати казенного характеру. Правда ж? Учні обмежуються коротким переліком подій політичного життя, і все. Події ці, як правило, давно відомі всьому класу. Треба зробити це якось по-новому, цікавіше, з самостійними висновками. Ви зрозуміли мене? Одним словом, подумайте над цим, порадьтеся з товаришами.
Учениця не знала, що питання про політінформацію в класі серйозно турбувало не тільки Юрія Юрійовича, але й інших педагогів. Воно стояло недавно навіть на партбюро школи.
Ліда з вдячністю подумала, що класний керівник знову простягає їй руку допомоги, щоб полегшити повернення в тісне, дружне коло своїх товаришів. Повернення? Так, вона, сама того не помічаючи, вийшла з класного колективу. Вона, учениця, не жила життям класу...
Те, що Юрій Юрійович сказав про політінформацію, останнім часом непокоїло й багатьох десятикласників. І коли Ліда попросила залишитись після уроків і поговорити про цю важливу справу, залишився майже весь клас. Несподівано для себе вона опинилася в ролі головуючої.
Нарада була коротка, але палка. Прийшов і Юрій Юрійович. Він сів збоку, мовчки слухав, як розгоряються пристрасті. Лише тоді, коли Мечик гукнув, що політінформація взагалі непотрібна, бо існують газети, вчитель зауважив:
— Так можна сказати, що й газети непотрібні, бо існує радіо.
Жукова не проронила досі жодного слова. Юрій Юрійович поглядав на неї, чекаючи, що вона скаже. Юля зосереджено дивилась просто перед собою і здавалось, не слухала товаришів. І коли вже висловилась більшість, вона встала. Враз усі затихли. Учні звикли, що Жукова не кидає слів на вітер і що її виступи продумані й завжди конкретні.
— Ні в кого сумніву не виникає,— почала вона,— що політінформація потрібна. Один тільки Мечик (вона повела в його бік бровою) думає інакше. Уже не думаєш так? Гаразд. Але навіщо інформувати обов’язково про всі політичні події? Хіба не можна взяти якесь одне питання, найважливіше, і всебічно його висвітлити, та ще й з власними коментарями?
У класі прокотився схвальний говірок.
Висловив наприкінці свою думку і Юрій Юрійович.
— Пропозиція Жукової цікава,— сказав він,— ми її приймаємо. Тут заперечень немає. Та в мене є ще такий задум. Чому б нам не запровадити на класних зборах дуже корисний для нас огляд газет? Я маю на увазі також газети професійні — учительську, літературну, газету медичних працівників або працівників мистецтва. На першому місці — "Правда". Це — міжнародні події, партійне життя, найвизначніші вісті з просторів СРСР. Потім — "Комсомольская правда", про комсомольське, юнацьке життя. А з інших газет — ну що ж? Інформація про новий художній твір або про видатну літературну подію, про щось найцікавіше в педагогічному світі, про розвиток і успіхи медичної науки, техніки.
— Про нові видатні кінофільми і про спорт! — додала Софа Базилевська.— Цей огляд я беру на себе. Дозволяєте? Я — кілька слів на додаток до пропозиції Юрія Юрійовича: по кожній газеті нехай інформує окремий учень.
— Тим краще,— зауважила Марійка Поліщук,— більше активності!
Юрій Юрійович розумів, що такий огляд газет може дати учням і загальний розвиток, і допомагатиме обрати власний фах. Учителя сьогодні найбільше радувало те, як поводиться Ліда Шепель. Оком досвідченого педагога він бачив, що дівчина трохи ніяковіє в ролі голови зборів, і водночас це дає їй задоволення. І вже зовсім радісно було помітити, що Ліда й сама захопилась палкими виступами однокласників, що питання про політінформацію хвилює і її, хвилює по-справжньому, разом з усіма товаришами.
— Ліді Шепель,— сказав Юрій Юрійович,— доручаю бути організатором наших оглядів газет. Шепель розподіляє, кому робити огляд і по якій газеті і взагалі відповідає за цю справу.
До наступних класних зборів Ліда Шепель почала готуватись одразу ж після цієї наради. Дівчину мучило, що вона не може вирішити, яку газету взяти їй самій для огляду. Напевне, вона зупинилася б на "Правде", та Юля Жукова ще на нараді попросила інформацію з "Правди" залишити за нею.