Якось у неділю прийшла Юля Жукова. Ніна зраділа їй, але Жукова була чимсь стурбована.
— Що в тебе з Марійкою? — спитала вона.— Ви глек розбили, чи що?
Ніна знизала плечима:
— Звідки я знаю? Який глек ти маєш на увазі?
— Не хитруй,— суворо сказала Юля.— Розкажи мені про все щиро, як подрузі.
Щось приховати від Жукової, бути з нею нещирою — справа марна. Про це добре знали її подруги. Та й не можна було сказати неправду, коли тобі просто в душу зазирають такі ясні і водночас суворі Юлині очі.
— І не думаю хитрувати,— промовила Ніна.— Але скажи, хіба ти ніколи не розчаровувалась у людях?
— Ти хочеш сказати, що розчарувалась у Марійці?
— А невже ти й досі нею захоплюєшся? Бачиш, Юлю, я все проаналізувала, всі її риси характеру...
— А свої власні?
— Не розумію! Ти, Юлю, наче прокурор. Облишмо це. Я тобі все, як є, розповім. Хіба тебе не вразило, приміром, що Марійка на сімейну вечірку запросила свого класного керівника? Я на місці Юрія Юрійовича не пішла б!
Жукова здивовано підняла брови.
— Не пішла б! — уперто повторила Ніна.— Невже ти нічого не розумієш?
— Що? Що саме?
— І справді не розумієш? Та це ж звичайнісіньке підлабузництво! Диву даюсь, як вона не запросила ще й директора школи.
Юля голосно засміялась.
— Ти чого? — спитала Ніна.
— З твого аналізу сміюся! Проаналізувала риси характеру! Здорово! Знаєш, це і смішно, і обурює. Обурює, Ніно! Те, що ти мені сказала. Марійка і... підлабузництво! Ні, це треба вміти!
Ніна мовчки кусала губи.
— Мене цікавить,— вела далі Юля,— з якого часу ти помітила в Марійки цей гріх? Чи не відтоді, як вона так блискуче відповіла про творчість Лесі Українки?
Ніна стріпнулась.
— Ти думаєш, що я... заздрю?
— Ти дуже швидко відгадала, що я думаю! Ти заздриш успіхам Марійки. Марійка стала вчитися краще за тебе, і це вибило тебе з колії. В тобі є такий душок, є! Ти любиш бути першою.
— Люблю! — спалахнула Ніна.
— І добре, що любиш. Але як ти можеш розлюбити подругу, котра тебе випереджає? Та нею ж гордитись треба, це успіх усього класу — ще одна відмінниця!
Ніна тихо промовила:
— Не лай мене, Юлю. І не агітуй. Я, може, багато вже думала над цим...
Юля зазирнула Ніні в обличчя і так само тихо порадила:
— А ти подумай ще... Перебори сама себе. Подумай, Ніно...
18
В театрі російської драми йшла прем’єра "Три сестри". Марійка умовилася з матір’ю піти на виставу. Для дівчини це було маленьке свято: адже так рідко щастить їй провести вечір з матір’ю, та ще в театрі.
Квитки було куплено заздалегідь. Надходив вечір, але мати десь забарилась. Марійка вже хвилювалась — до початку спектаклю лишилась одна година. Дівчина раз у раз підбігала до вікна глянути на вулицю, напружено чекала дзвінка. Матері не було.
Що робити? А може, з нею що сталося?
Коли Марійка хотіла вже бігти до сусідів подзвонити по телефону в Інститут генетики, нарешті задзеленчав у передпокої дзвінок.
Прожогом кинулась Марійка відчиняти і зразу ж, глянувши на обличчя матері, зрозуміла, що з нею щось не гаразд.
— Мамо!
Євгенія Григорівна повільно скинула пальто.
— Доню, в театр я не піду. Щось мені погано, і напевне, трохи підвищена температура, йди, Марійко, сама. Я не могла подзвонити з інституту, пробач. На мій квиток запроси когось із подруг. А я... я зараз — у ліжко.
— Я не можу тебе залишити, мамо. Може, лікаря викликати?
Євгенія Григорівна рішуче запротестувала:
— Доню, нічого серйозного в мене немає, ніякого лікаря не треба, і ти зараз же, доки ще не пізно, йди в театр.
Марійка ще встигла зайти до Юлі Жукової, і рівно за десять хвилин до початку вистави подруги зайняли свої місця в партері.
В антрактах Юля розповіла Марійці про листи Чехова, які вона недавно прочитала.
— Знаєш, Маріє,— говорила Юля,— я читала ці листи, і в мене весь час було дивне, до болю гостре відчуття живого, розумієш — живого Чехова! Ось він пише до брата, до сестри, до Ліки, розповідає про себе, яке нове оповідання написав, куди думає поїхати влітку, просить підшукати для нього дачу — тисяча різних справ, зустрічей з людьми, образів, почувань... Ах, Марійко, яка це була людина! З великої літери — Людина! Я плакала і сміялась, раділа за Антона Павловича, журилась разом з ним. А які в нього думки про літературу — це діаманти! Не варто з тобою розмовляти, якщо ти не прочитаєш його листів — усі три томи! Я не збираюсь бути письменницею, як Ніна, але, може, не менш за неї люблю літературу. До речі, я зовсім не впізнаю Ніни. Вона стала така нервова, і... вона, я помітила, так негарно заздрить твоїм успіхам у навчанні. Це вже зовсім ганебно, зовсім! Знаєш, навіть Мечик учора сказав, що між тобою й Ніною пробігла чорна кішка. Він теж помітив.
— Невже їй було б приємно,— промовила Марійка,— щоб я знову зійшла на трійки? Не розумію цього, хоч убий!
Додому Марійка повернулась о першій годині ночі. Щоб не турбувати матері, вона взяла з собою ключ. Тихо відчинила двері і ввійшла. Якесь важке, гнітюче почуття каменем давило груди.
"Що це? Невже таке враження від п’єси? Ні, зовсім ні". Пригадалися чомусь слова Ольги з п’єси: "...Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми будемо знати, для чого ми живемо, для чого страждаємо...", та зразу ж відпливли.
Мати не спала й обізвалась до дочки. Марійку вразили її очі — дуже стривожені, і водночас наче німе запитання застигло в них.
— Мамочко, що з тобою? Як ти себе почуваєш?
Євгенія Григорівна хотіла усміхнутись, але усмішка не вийшла.
— У мене нічого не болить,— сказала вона,— я почуваю тільки кволість. Правда, болить трохи голова, і температура підвищилась на один градус. А ось на руці з’явився якийсь пухирчик... Ти, Марійко, глянь...
Вона показала руку.
— О, вже й другий вискочив...
Трохи нижче ліктя у матері набігло два пухирчики з прозорою шкіркою, схожі на водянки, які часом можна надавити собі під час прання.
Марійка так спочатку й подумала:
— Це ж якісь водянки, мамо! Водяні мозолі.
Євгенія Григорівна похитала головою:
— Ні, щось інше. Завтра піду до лікаря.
Вранці пухирчики луснули, і на їхньому місці з’явились ранки.
Ще ні Євгенія Григорівна, ні Марійка не знали, що до них прийшло страшне нещастя.