Згадки зникають, і Марія поринає у світ чарівної вигадки, яка заспокоює душу, розвіює тугу, знімає біль. Вона починає казку так, як баба Оришка, а потім переходить до вигадки:
— І мама з сином довго-довго стояли на березі моря. Воно пінилося, хмурилося, розгойдувалося. Знімалися вали, котилися до берега, люто кидалися до нього. Припадали до хвиль чайки, квилили, кигикали. А вітер дужчав, завивав голосніше й голосніше, лютував, мов скажений звір. І ось з'явилася галера. Вона летіла, мов чайка. Вітер розірвав хмаровиння, блиснуло сонце — і галера засяяла золотом. На ній було триста веслярів-невільників і тисяча воїнів-азабів . Та коли галера наблизилась до берега, море завирувало, заклекотіло. Знялася величезна хвиля — і з неї виринуло триста козаків. У кожного золота шабля при боці, золота шапка на голові, золотий спис у руці. "Рятуйте нас, братці!" — закричали невільники-веслярі. І блиснули довжелезні списи — і триста азабів повисли на них. Кинули козаки їх через себе і підхопили на списи ще триста ворогів — і метнули й цих у воду. А решта азабів упали на коліна, почали проситися. І пощадили їх козаки, і наказали розкувати невільників-веслярів і відпустити на берег, а самим азабам повертатися назад і ніколи не появлятися в цих краях. І зійшли звільнені на берег, і побачили хлопчик свого батька, а мати — чоловіка, заплакали й кинулися до нього. А в нього руки й ноги в крові, чоло в шрамах, а груди й спина в рубцях від таволги п. Цілують вони його, голублять, а він ледве на ногах стоїть, хитається то в один бік, то в другий — такий виснажений. І кигикнула сива чайка над ним, і торкнулася крилом його плеча — і зажили його рани, і зникла з очей утома, і вигукнув він радісно: "Любі мої! Земле моя рідна! Україно безталанна! Я знову з вами!"
11 Таволга — рослина, зі стебла якої робили канчуки.
— І довго жили вони разом?
— Довго, сину! До самої смерті.
— Наш татко теж припливе на золотій галері?
— Так, синку.
— І ми повернемося до нашого Києва?
— Повернемося, повернемося, синку.
— А я залишуся сам? — затуманюються слізьми карі ґудзики очей Османчика.
— Ну чого ж сам,— гладить його кучеряву голівку Марія,— а мама, а тато?
— Нене Меджіне зла, а тато не любить мене,— морщиться дзьобатий носик Османчика.— І Урхан не любить. Один Степанко мене любить та ще ти, нене, а більше ніхто.
— Ми не покинем тебе,— цілує Османчика Степанко.— Правда, мамо?
— Правда, синку, правда. Ви ж друзі.
— Авжеж, нене, друзі. Щирі друзі,— сонячно зблиснули оченята Османчика.— Степанко вірний друг. Коли гадюка тихцем підповзла до мене ззаду й хотіла вкусити, він не злякався, не втік, а вхопив каменюку і розбив їй голову!
Та гадюка... Марія так злякалася тоді, що впустила на землю глек з щербетом . Посудина розлетілася на друзки, напій бризнув Меджіне межи очі. Господиня заверещала, вхопила патинок і почала гатити ним Марію по обличчю. Кров хлинула в неї з носа, залила обличчя, одяг. Та Марія не помітила крові, вона бачила тільки їх, дітей, не відчувала болю, бо його затлумив страх за Степанка й Османчика. Вирвавшись із рук Меджіне. Марія кинулася до купи каміння, де діти натрапили на змію, аби пересвідчитись, що вона мертва й не загрожує більше нікому,— і побачила довжелезного чорного вужа з сріблистим черевом, що непорушно лежав, повернувшись до нори розкремсаною головою.
— Він хотів мене вкусити,— трусився Османчик, ховаючись за Степанка.
— Не бійсь,— заспокоїв його Степанко.— Коли ми вдвох, нам ніщо не страшне.
— А звісно,— підтримала сина Марія.— Недарма кажуть: в лиху годину узнаєш вірну людину.
— Степанко двічі мене рятував,— нагадав Османчик.— І тоді, коли я тонув.
Тоді вона, Марія, теж перелякалася на смерть. Коли побачила дітей, не кинулась до них утішати, а вхопилася за серце й безсило опустилась на землю. Вони були такінемічні, що ледве трималися на нотах, вірніше, на ногах ще тримався Степанко, а Османчик висів у нього на плечах.
— Що з вами? отямившись, пролепетала вона.
— Ми топилися,— вичавив ледь чутні слова посинілими губами син.
— Я топився, а Степанко рятував.— У Османчика зуб не попадав на зуб.
Вони доповзли до неї й упали їй на коліна.
— До моря без мене ні ногою! — простогнала Марія тоді й заридала над ними, мов над покійниками.
— Я ніколи не забуду цього,— обірвав плин її згадок Османчик,— ми друзі навіки.
— Звісно, навіки,— підтримала його Марія.— Пам'ятай: яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш.
Скільки сліз через них пролито, скільки радощів з ними пережито. Вони ж... мов ті швайки, хвилини не посидять на місці... їх так тяжко уму-розуму вчити. А довкруж стільки кривди, стільки зла. Тут, у цьому зміїному кублі, нині людина людині вовк... А в кого серце вовче, той їсть кого хоче... Боже, боже, дай сили здолати цю юдоль , перебороти всі труднощі й вивести дітей на вірну дорогу...
*
Щербет— східний прохолодний фруктовий напій.
Юдоль — злигодні, турботи, смуток і т. ін.
2
Та звістка з Лисянки вразила Данила в саме серце. Він аж захитався, аж затіпався, аж скрикнув від болю:
— Боже мій, навіщо ж ти так тяжко караєш мене! Навіщо ти забрав їх обох разом?
Коли Данило сказав Марії, що в темниці пана Чер-мінського помер батько від розриву серця, а, почувши про це, того дня пішла на той світ і мати, Марія заголосила на всю хату:
— Боже праведний! Покарай бузувіра так, як він того заслужив, укороти йому віку, проклятому, пошли його в пекло без суду праведного!
— Старі люди кажуть: на бога надійся, а свій розум май,— сказав тоді Данило й почав збиратися в дорогу.
— Я нікуди тебе одного не пущу,— рішуче мовила Марія.— Якщо йти, то йти разом. Поклонимось могилі, поминки справимо, а там... видно буде...
— А що видно? — впився в її обличчя темно-карими очима Данило.— З Лисянки нічого не видно. Треба на Січ іти, братчикам про все розповісти.
— Побачимо,— стояла на своєму Марія, сподіваючись, що Данило не піде на Січ, бо ж не відважиться кидати свою Марусинку, яка чекає дитину.
І через день вони рушили до Лисянки — на свою голову, на своє лихо, на своє безталання...
Данило народився в Лисянці, Марія — в Києві. Вони б і не знали одне одного, коли б знову ж таки не той Чер-мінський. Проїжджав він якось разом із економом мимо двору Корнія Тягнирядна, побачив, як його десятилітній син лагодить постоли, покликав господаря.