ЧАСТИНА ПЕРША
І
Степанко й Османчик повернулися від моря. Худенькі, цибатенькі, засмаглі, вони скидалися на братів — обидва чорняві, обидва довгообразі, обидва кароокі. Тільки носи й не схожі — в Степанка довгий, гострий, кінчик задертий догори, а в Османчика теж довгий, теж гострий, тільки кінчик загнутий донизу, а посередині примостився невеличкий горбок — не ніс, а дзьоб пташиний.
— Мамо, ми акулу бачили! — радісно вигукнув Степанко.
— Пузом мельк-мельк, а хвостом бах-бах по воді,— збуджено лопотів Османчик.
— Будьте обережні, дітки, — забідкалася Марія, — то ж хижак — страх який! Розкриє пащу і...
— А там зуби гострі-гострі,— блиснули карі очі Степанка.
— Наче ятагани !,— сказав Османчик.
Наче ятагани... Вона аж стрепенулася, аж затрусилася... Завжди, коли чує це слово, бентега охоплює її душу, страх ціпенить руки й ноги...
— Нене Міріам, ми хочемо їсти,— схиляє на бік кучеряву голівку Османчик.
— Еге ж, мамо, ми хочемо їсти, — тулиться до неї Степанко.
— Час, час,— згоджується Марія й веде дітей до їдальні.
— Міріам! Міріам! — долинає з опочивальні голос господині.
— їжте, їжте,— просить Марія дітей, а сама поспішає до пані Меджіне.
1 Ятаган — холодна зброя, середня між шаблею й кинджалом, що має фігурний вигин, увігнуте лезо.
— Переверни подушки й підтягни мене трохи вище! — наказує та.
Пані Меджіне ще молода жінка, років тридцяти — не більше, а недуга зробила її похмурою, вередливою, злою. З того часу, як у неї віднялися ноги, її чоловік, багатий купець Ібрагім, став навідуватися в Кафу 2 не більше двох-трьох разів на рік, а решту часу, вільного від поїздок за товарами, проводив у Галаті 3, де мав будинок ще кращий, ніж у Кафі, й куди перевіз двох інших дружин та дітей від них. Пані Меджіне була всім забезпечена, п'ятеро слуг день і ніч не відходили від неї, беззаперечно виконували всі забаганки господині, а вона без кінця бурчала й бурчала.
Марія пам'ятає Меджіне веселою, життєрадісною. Пані добре ставилася до слуг, навіть її, рабиню Марію, жаліла. Коли знайшовся Степанко й Меджіне довідалася, що Марія ховає дитину в коморі, вона щиро розсміялася:
— Міріам, та хіба це голка? Сьогодні сховаєш, завтра сховаєш, а далі — що?
Марія впала їй у ноги, заголосила:
— Пані, ріднесенька моя, помилуйте його. Воно ж безневинне. У вас же теж синок... Османчик...
— Отож хай і ростуть разом, — усміхнулася Меджіне.— Коли дитина самітна, вона стає злою і відлюдкуватою, а в гурті набирається і сміливості, і мужності, і товариськості.
— Пані, та то ж кяфірська 4 дитина,— підскочив тоді до неї начальник домашньої прислуги Урхан.
— Моя мати теж була кяфіркою,— осікла його Меджіне.— Будемо доглядати й ростити їх обох разом,— сказала вона Марії.
І Марія повеселіла, дарма що була в полоні п'ятий місяць, дарма, що нічого не знала про свого Данила. Тоді вона забула про все на світі. Степанко замінив їй батька, матір, Данила. І вона на деякий час перестала тужити за рідним краєм, вболівати за долю чоловіка, непокоїтись про старих батьків. Навіть Київ, далекий, милий Київ, що снився кожної ночі, їхня невеличка біленька хатинка в густому вишняку під Щекавицею, що стояла увесь час перед очима, тиха плюскітлива Почайна й широченний, часто неспокійний Дніпро, що раз у раз згадувалися, коли дивилася на море, забулися, поки зводились на ноги Степанко й Османчик.
Вони були для неї невіддільні, бо ж знала, що без Осман-чика не лишився б жити на світі Степанко, без дитини Меджіне не могла б вона, Марія, стільки часу віддавати своїй дитині, своєму милому Степанкові.
Їй іноді аж не вірилось: невже це неволя, коли вона тільки й знає, що ходить біля двох діток та ще крутиться біля господині, коли тій чогось заманеться? Але дивитися за господинею було кому й крім неї, а тому вона майже увесь час знаходилася біля дітей. Носила їх на руках обох разом, колихала разом, годувала теж разом. Разом вчила ходити й говорити — спочатку турецькою мовою, яку сама освоїла за півроку, а потім... своєю рідною...
2 К а ф а — сучасна Феодосія.
3 Галата — частина Костянтинополя.
4 К я ф і р — немусульманин.
Спершу боялася: а що, як господиня дізнається, що Османчик знає по-українськи? Як вона поставиться до цього? Та довго боятися не довелося. Пронирливий Урхан швидко пронюхав, що й до чого, і доніс пані Меджіне.
— Кяфірка вчить Османа говорити по-кяфірськи!
— Ну й гаразд,— відповіла господиня — Коли доведеться воювати з кяфірами, знатиме, що їм казати, чого від них вимагати, як легше вивідати їхні таємниці, як розмовляти з есіром5. Зелений прапор пророка не сьогодні-завтра замайорить над усім світом — і до цього треба готуватися! Іди геть!
І догідливий євнух жалібно закліпав рідкими віями, прикрив ними вицвілі очі й зашкандибав кривими ногами у передпокій — на своє постійне місце.
Степанко й Османчик росли, як дубки в лісі,— тягнулися вгору поволі, але впевнено, були жилаві, мускулисті, сильні. До них не чіплялися хвороби, вони не зналися з нудьгою. їли нівроку, купалися в морі півдня, бігали в саду стільки, скільки заманеться. Були допитливі.
— Мамо, а чому нас зовуть кяфірами? — запитав Степанко, коли йому було десь безмаль п'ять років.
Що вона відповіла йому? Забулося... Здається, довго-довго мовчала. Хотіла відмовчатися. А він увесь у Данила: не заспокоїться доти, поки не досягне свого.
— Скажи, мамо,— благали його карі намистинки. Вона таки пробувала відмахнутися:
— Хай... колись... іншим разом, сину. А він?
— Ні, мамо. Сьогодні хочу.
— Наша земля,— вивергла вона з себе свій затаєний біль, свою гіркотну тугу, своє безутішне горе,— наша рідна
5 Е с і р (ясир) — бранці, захоплені турками під час нападу на чужі землі.
земля, та земля, де народилися я і твій татко, де живуть твої бабуся й дідусь, далеко-далеко відсіля. По роду-племені ми, синку, руські, наша рідна земля — Русь, або ще Україна. Там вірять в іншого бога, в Ісуса Христа, тому нас називають християнами, а тут, в аллаха вірять, і люди називаються мусульманами. Мусульмани не визнають Христа, тому й вважають нас невірними, по-їхньому кяфірами.
— А ми кращі їх?
— Ні, синку,— сказала вона,— всі люди однакові.