— Це на неї схоже...
— Атож... Запитала її, чого це вона така уїдлива... І тоді Оділія взяла мене під руку: "Не звертай уваги. Я приймаю дуже серйозне рішення. Через якийсь час, можливо, про це почуєш..." — "Чому ти така невесела?" — "Я ніколи не була веселою".— "Давно ж тебе знаю і пам'ятаю, що колись ти навіть була душею нашого товариства".— "То я просто ламала комедію..." — "А може, ти й тепер ламаєш комедію?" — "Ні, тепер усе серйозно. Але нічого більш не хочу тобі говорити, хіба лиш одне: я рада, що тебе зустріла. Була злою до тебе, насправді ж у глибині душі я тебе дуже люблю. У тебе життя складеться дуже добре, дуже правильно. Матимеш роботу, чоловіка, дітей... Не задаватимеш собі зайвих запитань..." Ось така, Бобе, вийшла у нас балачка. Оділія мала дуже змучений вигляд, вона пояснила: це тому, що не спала тієї ночі до самісінького ранку...
— Жанно,— ти ж нікому не розповідай про нашу розмову. Оділія була б дуже незадоволена, якби дізналася, що я у тебе розпитував про неї.
— Ти чогось боїшся, Бобе?
— А ти?
— Мені здається, ми думаємо про одне і те ж...
— У неї в голові якийсь ідол самозруйнування...
— Ти не сказала нічого нового...
— За нею це помічалося в колежі, але я думала, що то просто гра, якась роль... А потім зрозуміла: у неї була постійна потреба, щоб хтось приділяв їй увагу, клопотався нею, захоплювався... І що ж ти думаєш тепер робити?
— Поїду до Парижа... До речі, ти, бува, не знаєш когось із її паризьких приятелів?
— Ні, майже нічого не чула про її останні знайомства. Я мало де буваю, адже мої батьки відпускають мене лиш до тих людей, яких вони добре знають...
— Спасибі, Жанно. Бувай...
Боб поклав слухавку і замислився. Кому б ще подзвонити? Але всі колишні подруги сестри навряд чи сказали б йому більше, ніж Жанна, адже Оділія давно не спілкується з ними. А може, подзвонити тому хлопцеві, у якого Оділія була якийсь час закохана? Алекс Карю, син доктора Карю, який живе на проспекті Рюмін. Боб навіть був якось у них вдома, тоді його вразила колишня художня майстерня, яку Алекс переобладнав собі на кімнату.
Алекс був якраз дома.
— Що сталося? Ти подзвонив так несподівано... Ми ж не бачились уже років зо три...
Йому було дев'ятнадцять років, як і більшості друзів Оділії. Колись, ще у,колежі Бетюзі, Алекс дружив з Оділією. Пізніше він також покинув колеж. Оскільки ж грав на кількох музичних інструментах, то створив з приятелями невеличкий ансамбль.
— Тобі не доводилося останнім часом зустрічати мою сестру?
— Якось увечері бачив її у ресторані "Ведмідь". Сиділа за сусіднім столиком. Запросив її до нашого гурту, та вона відмовилась.
— Як вона виглядала?
— Знаєш, не дуже добре. Але я з нею не поговорив, мене чекали друзі. А чому ти про це запитуєш?
— Річ у тому, що вона несподівано поїхала у Париж, нікого не попередивши...
— Та вона давно взяла це собі в голову! Пам'ятаю, коли ми ще у колежі мріяли про майбутнє, неодмінно пов'язувала його з Парижем. Не розуміла, як можна жити у Лозанні, і навіть з якимось презирством дивилася на тих, хто хотів тут залишитися...
— Спасибі, Алекс, вибач, що потурбував тебе.
Боб поклав слухавку і озирнувся довкола. Це була найтем-ніша у домі кімната, і, мабуть, Оділія ніскільки не помилялася, коли казала, що кімната ця якась невесела. Вілла, на якій вони живуть, колись належала покійному дідусеві, професору права Урбену Пуанте. Коли дідусь овдовів і залишився на віллі сам, він попросив свого сина, Альбера Пуанте, переїхати з сім'єю сюди на постійне проживання. Кімната, що править тепер за вітальню, колись була 'його робочим кабінетом і бібліотекою водночас. Стіни від підлоги були наполовину общцті дерев'яними панелями, а вище — обклеєні рельєфними щпадорами, що імітували андалузькі шкури. Книжкові полиці рддам$ здіймалися від підлоги й до самісінької стелі з тисячами кнцжок та журнальних зшитків, але нікому і на думку не спадало туди залізати.
Урбен Пуанте був досить знаною у країні людиною. Помер
він десять років тому. Але й після його смерті батько Боба н® перебрався в цей кабінет, а працював і далі в мансарді* яка бу* ла йому до вподоби.
Двері відчинилися. Увійшла Матільда, поставила столик для гри в бридж, дістала карти в одній із шаф,
— Ти що тут робиш, Бобе?
— Дзвонив по телефону...
— Ну, щось дізнався?
— Нічого нового. Хіба лиш те, що вона вже давно думала про від'їзд...
— Ти поїдеш до Парижа?
— Пораджуся про це з батьком...
— Як же думаєш там її розшукати серед мільйонів людей?
— У нас є спільні друзі, може, вона зайде до когось із них.., У неї є там близька подруга, Емільєна, я знаю її адресу... Зрепь тою, можна звернутися у поліцію...
— У поліцію?
— Бачиш... Тобі я можу це сказати... Боюся за Оділію...
— І я боюсь за неї... Бідолаха... Безневинна бідолаха...
Через кілька хвилин Боб постукав— у двері батькової мансарди. За дверима невдоволено гукнули:
— Заходь!
Напевно, батько упізнав Боба по кроках, коли той піднімався сходами. Батько, як завжди, сидів за своїм письмовим столом, обклавшись книгами, журналами, записниками.
Чи можна сказати, що його кар'єра склалася вдало? Свого часу, закінчивши історичний факультет, він збирався стати викладачем. Та згодом чи то розчарувався у викладацькій роботі, чи просто вирішив обрати інший, легший для себе шлях... Почав писати цілі історичні епопеї, паризькі видавці охоче їх друкували, бо збиралися величезні тиражі. Майже щороку він брав* ся за нову книжку, добираючи такий сюжет, щоб зацікавити широке коло читачів. Власне, це були твори не так історичні, як пригодницькі, він розповідав, скажімо, про якусь змову, а серед її персонажів були фаворитки того чи того короля або якоїсь знаменитої особи.
Писав він розгонистим почерком, твердим і розбірливим, без будь-яких ознак знервованості чи втоми. Добре знав, скільки сторінок має настрочити за день, і робив це наполегливо й терз пляче, час від часу винагороджуючи себе склянкою червоного винця.
— Ти хочеш мені щось сказати про сестру? Певно, щось таз ке, чого тобі не хотілося говорити при матері?
— Так. Це дуже серйозно. Вона погрожує самогубством. Боюся, що цього разу й справді здатна це зробити.