...Коли трохи пізніше, вимкнувши світло, Мартін почав її роздягати, Оділія й не думала пручатися: не відчувала ані сорому, ані зніяковілості, їй були приємні ніжні доторки його сильних рук...
Вона уперше відчула справжню насолоду від інтимної близькості. їй було напрочуд хороше. Лежала знеможена, і ні про що не хотілося думати, нічого взагалі не хотілося, тільки б ще довго отак лежати поруч із цим симпатичним і дужим хлопцем.
Досі ще нікого по-справжньому не кохала. Тепер вже, здається, й не покохає —ніколи...
Оділія підвелася з ліжка, пройшла у ванну кімнату і, поверх нувшись через якийсь час, почала одягатися. Мартін уже зі* брався.
— Ні, мене не потрібно проводжати...
— Але ж небезпечно повертатися самій. В якому готелі ви живете?
— Це зовсім поруч. Допоможіть мені лиш звідси вибратись...
Мартін івзяв Оділію за руку, і вони, крадучись, вийшли із
кімнати, швидко зійшли вниз і опинилися на вулиці.
— Може, все ж таки вас провести?
— Я вже сказала: не потрібно. Далі піду сама.
Він притяг її до себе, міцно обійняв.
— Ми ще побачимося?
— Навряд... Мені вже пора звідси їхати...
Мартін дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом.
По дорозі до готелю невідступно думала про Мартіна. їй здавалося, що за такого хлопця могла б не вагаючись вийти заміж. Але тепер уже пізно. Надто пізно. Хоч би навіть тому, що довелося б розповідати, як жила до цього. Та це його, певно, збентежило б. Можливо, спочатку й не зважив би на її попередні любовні пригоди. А пізніше? Чи не став би докоряти пізніше?
Спробувала згадати, коли це в неї почалося. Було ще в колежі. Більшість її подруг присягалися, що досі не мали інтимних стосунків з чоловіками або ж стосунки ті були зовсім невинні— ну там зітхання, поцілунки, несміливі пестощі... Та Оді-лія знала: бодай двоє її однокласниць казали неправду...
Одна з них — Емільєна. Зараз вона десь тут, у Парижі. А раніше вивчала народне декоративне мистецтво у курортному містечку Веве, що неподалік Лозанни. Оділія теж там бувала з нею. У той період вони щиро дружили. І Емільєна, не криючись, розповідала про свої амурні пригоди. Вона вважала це цілком нормальним...
Тепер Емільєна в Парижі, навчається на факультеті мистецт-знавства. Може, й вийшла заміж. Можливо, й дітей уже за^ вела. І всі її колишні пригоди, мабуть, забуті назавжди...
Друга її подруга, чорноока Елізабет, мала дуже гарненьку фігурку, пружні груденята, і Оділія навіть заздрила їй. Якось вони разом пішли у кіно, і коли на екрані показували еротичну сцену, Елізабет нахилилася до Оділії і запитала:
— А ти вже пізнала кохання?
— Ні... А ти?
— У мене вже було... Правда, я нікому про це не казала. Уявляю, що було б, якби дізнався мій батько. Він би мене просто убив... Перший мій спокусник був друг нашої сім'ї, чоловік уже одружений, і мав досить гарну дружину... Він художник, у нього є майстерня на вулиці Пюллі, і ми там зустрічалися... Але після нього у мене були ще й інші коханці. Троє...
Пізніше їхні дороги розійшлися. А десь через рік Оділії надійшов лист аж із Бейрута. Елізабет запрошувала на своє весілля. Сповіщала, що виходить заміж за... Ці. арабські прізвища не вимовиш — язика поламаєш...
...Ось уже і набережна Сени. Місячне світло сріблило воду. Навколо — ані душі. Та Оділії зовсім не боязно. Вона і не думала про те, що хтось би міг на неї напасти. Двоє поліційних патрульних, проїжджаючи мимо, трохи пригальмували: самотня дівчина прогулюється глупої ночі...
Можна було, звичайно, зупинити якесь таксі. Та Оділії хотілось ось так неспішно пройтися нічною набережною, поміркувати над тим, що непокоїло... Ні, вона нічого не змінюватиме. Вибір зроблено. Вона повідомила про це Боба. Та все ж цікаво, як ві,н сказав батькові? Дивно, але тепер, на відстані, почувала до батька більше симпатії, ніж будь-коли раніше. Він їй чимось нагадував кудланя, здоровенного, проте лагідного.
Тож згадала, що в сусідів жив велетенський сенбернар. Іноді він забрідав у їхні "Липки", траплялося, саме тоді, коли маленька Оділія гралася у садку, залишена Матільдою без догляду. Щоб не лякати дівчини, сенбернар покірно вкладався на траві, усім своїм виглядом виказуючи тільки добрі наміри. Дуже швидко вони подружилися, і Оділія частенько бігала на кухню, щоб винести крадькома щось смачненьке своєму четвероногому другові. Пес звик брати їжу з її рук так вправно, що Оділія майже не відчувала доторку його великого шерехатого язика.
її батько — лагідний і довірливий, як той сенбернар. Але чому і коли він розцурався з усіма, мало не замурувавши себе живцем у своїй мансарді? За яких обставин те відбулося? Мабуть, вже не дізнатися їй ніколи. Але так було скільки себе пам'ятає. Коли дідусь ще жив, так було. Та й сам дідусь рідко виходив із свого кабінету, за який йому правила нинішня вітальня. І до нього ніхто не мав права заходити без запрошення. В ту пору, коли Оділія була ще зовсім маленька, їх з Бобом годували на кухні. Але коли їй минуло шість років, їм обом дозволили обідати в їдальні за спільним столом: аби тільки не розмовляли за обідом. Оскільки старші також не розмовляли" обід майже завжди проходив у цілковитій мовчанці. Дідусь взагалі мало спілкувався з ними. Тоді Оділія ще не знала, що він так перемінився після смерті своєї дружини: останні десять років він не жив, а доживав. Нерідко вечорами було чути в домі, як дідусь знервовано ходить туди-сюди у своїй кімнаті і щось бурмоче голосно сам до себе. А одного разу перед дверима їхнього дому зупинився якийсь чудернацький автомобіль. Оділія, прокинувшись від гуркоту, визирнула у вікно. Було вже темно, і вона побоялася вийти із кімнати і дізнатися, в чому річ. Боб міцно спав і не чув нічого. Вранці їм сказали, що тієї ночі дідусь помер. Він покликав перед смертю батька, вони про щось довго говорили упівголоса, а потім йому стало зовсім погано, і він помер швидше, ніж устиг приїхати лікар.
Оділії раптом закортіло подзвонити батькові: а була ж чет-верта година ранку... Ще не знала, що хотіла б сказати йому. Дивно: лиш тиждень тому ненавиділа його, маючи за невиправного егоїста, і раптом тут, на відстані, він постав перед нею зовсім іншим — вразливим, беззахисним... Хотілося почути його голос. Але що йому скаже?