"Пане надпортьє, — сказав Карл, сподіваючись, заки надкельнер втратив пильність, принаймні з'ясувати цю справу з портьє, бо збагнув, що якщо його закид, можливо, йому й не зашкодить, то його ворожість вже напевне, — безперечно, я з Вами вітаюся. Адже я лише недавно в Америці, а приїхав із Европи, де, як відомо, вітаються частіше, ніж треба. Звісно, я ще не встиг остаточно від цього відівчитися, і не далі як два місяці тому мене в Нью-Йорку, де я випадково обертався у вищих колах, за кожної нагоди переконували покинути цю надмірну ввічливість. І після цього Ви кажете, що я саме з Вами не вітався. Та я вітався з Вами по кілька разів на день. Але, звичайно, не щоразу, коли Вас бачив, бо ж за день проминав Вас сотні разів". "Ти маєш вітатися зі мною щоразу, щоразу без жодного винятку, і весь час, заки зі мною говориш, тримати картуза в руці. Ти завжди маєш звертатися до мене "Пане надпортьє", а не на "Ви". І все це щоразу і ще раз щоразу". "Щоразу?" — повторив Карл тихо і запитально, тепер він пригадав собі, що впродовж усього свого перебування тут цей портьє завжди дивився на нього суворо й докірливо, вже від найпершого ранку, коли він, іще не пристосований як слід до свого становища прислужника, прискіпливо й наполегливо випитував портьє, чи не питали за ним, бува, двоє чоловіків і чи не залишали для нього фотографії. "Тепер бачиш, до чого доводить така поведінка, — сказав портьє, знову підійшовши впритул до Карла й показуючи на надкельнера, який досі читав, так ніби той — уповноважений його помсти. — На наступній посаді вже зважатимеш на те, аби вітатися з портьє, навіть якщо це буде в якомусь злиденному притоні".
Карл уже змирився з тим, що втратить посаду, адже надкельнер вимовив це слово, надпортьє повторив як доконаний факт, а на звільнення якогось там хлопчини-ліфтяра дозвіл директора готелю, мабуть, і не знадобиться. Проте відбулося все це швидше, ніж він сподівався, бо ж, урешті-решт, два місяці він прослужив тут вірою і правдою, і вже напевно краще, ніж декотрі хлопці. Але на такі речі у вирішальний момент, вочевидь, не зважають у жодній частині світу, ні в Европі, ні в Америці, а рішення приймають так, як комусь у мить першого нападу люті вихопиться присуд. Можливо, тепер уже було би найкраще відразу попрощатися і піти собі, адже надкухарка і Тереза, либонь, іще спали, і він міг би, щоби заощадити їм розчарування і смуток від його поведінки, принаймні при особистому прощанні, просто написати прощального листа, швидко спакувати валізку і тишком собі піти. Натомість якби він залишався ще бодай на день, — що-що, а сон йому ой як би не завадив, — то не сподівався нічого іншого, як того, що його справу роздмухають до справжнього скандалу, докорів зі всіх боків, нестерпного видовища Терезиних сліз, а чого доброго ще й кухарчиних, а насамкінець, можливо, навіть покарання. Із другого боку, його збивало з пантелику, що він відданий на поталу двом ворогам і що до кожного його вимовленого слова якщо не один, то другий обов'язково доскіпається і перекрутить. Тому він мовчав і насолоджувався тимчасовим спокоєм, що запанував у кімнаті, бо надкельнер досі читав газету, а надпортьє складав свій розсипаний на столі список, упорядковуючи його за сторінками, що справляло йому — за його очевидної короткозорости — чималий клопіт.
Нарешті надкельнер, позіхаючи, відклав газету, переконався, глипнувши на Карла, що той іще тут, і накрутив дзвоник настільного телефона. Декілька разів гукнув "Ало", але ніхто не відзивався. "Ніхто не відзивається", — сказав він старшому портьє. Той, спостерігаючи за телефонуванням, як здалося Карлові, з особливим зацікавленням, сказав: "Так, уже за чверть шоста. Вона вже напевно не спить. Задзвоніть-но голосніше". Цієї миті, без якоїсь окремої спонуки, телефон сам озвався. "Говорить надкельнер Ісбарі, — сказав надкельнер. — Доброго ранку, пані надкухарко. Тільки не кажіть, що я Вас розбудив. Мені дуже прикро. Так-так, уже за чверть шоста. Як же мені страшенно прикро, що я Вас розбудив. Вимикайте телефон, коли спите. Ні-ні, немає мені виправдання, особливо з огляду на нікчемність справи, в якій я хотів би з Вами поговорити. Звичайно ж, у мене є час, я почекаю при телефоні, якщо Вам завгодно". "Мабуть, вона в нічній сорочці підбігла до телефону, — сказав, підсміхаючись, надкельнер старшому портьє, який увесь цей час стояв, схилившись із напруженим виразом лиця до телефонного апарата. — Я й справді її розбудив, бо зазвичай її будить дівча, яке друкує в неї на машинці, а сьогодні воно, мабуть, винятково забарилося. Так шкода, що я її розбудив, вона й без того така нервова". "Чому ж вона не говорить?" "Пішла подивитися, що там із тим дівчам", — відповів надкельнер, уже приклавши слухавку до вуха, бо телефон знову задзеленчав. "Та знайдеться, — заговорив він знову в телефон. — Не лякайтеся так усього, Вам і справді треба як слід відпочити. Ага, отож моє невеличке питання. Тут у мене один ліфтяр, на ім'я... — він запитально обернувся до Карла, який був напохваті й тут-таки нагадав своє ім'я, — на ім'я Карл Росман, якщо не помиляюся, Ви свого часу трохи ним цікавилися; на жаль, він відплатив за Вашу люб'язність чорною невдячністю, без дозволу покинувши пост і спричинивши мені цим важкі, досі ще до кінця не з'ясовані неприємності, і за це я щойно його звільнив. Сподіваюся, Ви не сприймете цього трагічно. Як-як Ви кажете? Звільнив, так, звільнив. Таж кажу Вам, він покинув свій пост. Ні, тут я вже справді не можу до Вас дослухатися, люба пані надкухарко. Тут уже йдеться про мій авторитет, надто багато поставлено на карту, отакий-от хлопчисько зіпсує мені всю цю банду. Саме з ліфтярів не можна й ока спустити. Ні-ні, в цьому випадку я не можу зробити Вам такої послуги, хай би як почувався завжди зобов'язаним Вам догодити. Та навіть якби я, попри все, залишив його тут, просто задля того, аби не присиплялася моя злість, то саме з огляду на Вас, так, саме з огляду на Вас, дорога пані надкухарко, він не сміє тут залишатися. Ви так переймаєтеся ним, а він того аніскілечки не заслуговує, а оскільки я знаю не тільки його, але й Вас, переконаний, що це призвело би до найважчих розчарувань, від яких я будь-якою ціною хочу Вас уберегти. Кажу це цілком відверто, попри те, що цей збентежений молодик стоїть за кілька кроків переді мною. Його буде звільнено, ні-ні, пані надкухарко, його буде остаточно звільнено, він геть ні до чого не годиться. До того ж і з інших боків на нього надходять скарги. Надпортьє, скажімо, так-так, Феодор, і той нарікає на неґречність і нахабство цього хлопця. Як то цього не досить? Таж, люба пані надкухарко, заради цього хлопця Ви йдете проти власного характеру. Ні, не завдавайте мені ще й цієї прикрости".