Тут він насамперед купив жалобне вбрання для семи-восьмирічної дівчинки, потім винайняв собі житло. Після цього поїхав до Монфермея.
Ми пам’ятаємо, що під час своєї втечі з-під арешту він уже здійснив туди таємничу подорож, про яку поліції стало дещо відомо.
Втім, його вважали мертвим, і це згустило темряву, що зімкнулася над ним. У Парижі йому потрапила до рук газета, в якій повідомлялося про його загибель. Прочитавши те повідомлення, він заспокоївся й відчув себе майже в повній безпеці, ніби й справді помер.
Надвечір того самого дня, коли Жан Вальжан вирвав Козетту з пазурів Тенардьє, він увійшов із дівчинкою в Париж крізь заставу Монсо. Сівши в кабріолет, вони доїхали до Обсерваторної площі. Там Жан Вальжан зійшов, заплатив візникові, взяв Козетту за руку і темними нічними вулицями повів її до Госпітального бульвару.
Для Козетти то був незвичайний і багатий враженнями день. Вони їли, примостившись де-небудь під тином, хліб і сир, куплені в придорожній корчмі, часто пересідали з екіпажа на екіпаж, не раз робили великі переходи пішки. Дівчинка не нарікала, але вона стомилась, і Жан Вальжан зрозумів це з того, як вона стала обвисати на його руці. Тоді він посадив її собі за спину. Козетта, не випускаючи з рук Катріну, поклала голову йому на плече й заснула.
Книга четверта
Халабуда Горбо
1. Старий дім на Госпітальному бульварі
Якби сорок років тому хтось захотів прогулятися до безлюдної околиці Сальпетрієр і дійшов до бульвару Італійської застави, він потрапив би в місця, де Париж, по суті, зникав. Це не можна було назвати пусткою — там траплялися перехожі; це не було місто — там на вулицях пролягали глибокі вибої, як на сільських дорогах, і всюди росла трава; це не було село — будинки там здавалися надто високими. Що ж у такому разі являла собою ця пустельна околиця, водночас безлюдна й заселена? То був бульвар великого міста, паризька вулиця, вночі моторошніша, ніж ліс, а вдень похмуріша, ніж кладовище.
Там лежав старий квартал Кінного ринку.
Перехожий, який би зважився вийти за чотири напіврозвалені мури того ринку, залишити праворуч від себе садочок за високою огорожею, далі лужок із купами дубильної кори, схожими на хатки величезних бобрів, далі обгороджене місце, завалене будівельним лісом, купами пеньків, тирси та остружок, на яких гавкав великий собака, далі майже розвалену довгу й низеньку стіну з обліпленою мохом чорною хвірткою, далі жахливу перехняблену будівлю, на якій великими літерами було виписано: "КЛЕЇТИ АФІШІ ЗАБОРОНЕНО", — цей сміливий перехожий, проминувши Малу Банківську вулицю, дістався б до початку вулиці Вінь-Сен-Марсель. Там, поблизу фабрики і між двома садовими мурами, можна було бачити в ті часи халабуду, яка на перший погляд здавалася зовсім маленькою, а насправді була велика, як собор. Халабуда виходила на вулицю боком, тому й здавалася маленькою. Майже весь дім був схований. Видно було тільки двері й одне вікно.
Халабуда мала два поверхи.
Двері з поточених шашелем дощок, набитих на грубо обтесані поперечини, відчинялися просто на круті сходи, брудні, вкриті пилюкою й потовченим алебастром; вони здіймалися вгору прямовисно, як драбина, і зникали в сутіні між двома стінами. Верхня частина нерівної пройми, в якій ходили двері, була затулена вузькою дошкою з трикутним отвором, що правив за оглядове віконце. На внутрішньому боці дверей пензлем, умоченим у чорнило, хтось вивів 52, а над одвірком тим самим пензлем було намальовано число 50. Це ставило вас у безвихідь. Куди ви потрапили? Цифра над одвірком оголошувала, що в будинок номер п’ятдесят. Внутрішній бік дверей заперечував: ні, в номер п’ятдесят два. Трикутний отвір завішували клаптем брудної ганчірки.
Вікно було широке й досить високе, з ґратчастими віконницями й великими шибками; але шибки були побиті й посклеювані папером, а розхитані й напіввідірвані віконниці більше загрожували перехожим, ніж захищали пожильців.
Сходи вели в довгий і темний коридор, у який відчинялися двері більших і менших помешкань, схожих на горища або комори. Слухові віконця тих жалюгідних мансард виходили на навколишні пустирища. Усе це було темне, блякле, сумне, могильне; крізь щілини в даху соталося холодне проміння, а крізь шпари в дверях свистіли крижані протяги. Павуки, що кишіли тут по всіх закутках, здавалися величезними.
Листоноші називали цю стару халабуду на Госпітальному бульварі будинком номер п’ятдесят — п’ятдесят два. Але у кварталі вона була відома як дім Горбо, за прізвищем її колишнього власника, прокурора Горбо.
Якраз перед цим будинком стояв величезний в’яз, а майже навпроти нього починалася вулиця застави Гобеленів, у той час іще не забудована, не вимощена і досить безладно засаджена деревами. Та вулиця упиралася в давній фортечний мур Парижа, який 1823 року ще існував.
Місце, де стояла халабуда Горбо, було похмуре. Наскільки сягав погляд, виднілися лише різниці, фортечний мур і кілька фабрик, схожих на казарми або монастирі; повсюди бараки й купи уламків, старі стіни — чорні, мов жалобне покривало, нові стіни — білі, мов саван; повсюди паралельні ряди дерев, підрівняні під шворку будівлі, холодні лінії пласких фасадів і гнітючий смуток прямих кутів. Жодної нерівності ґрунту, жодної архітектурної примхи. Це було видовище одноманітне, тоскне, огидне. Ніщо так не засмучує серце, як симетрія. Там, де симетрія — там нудьга, а нудьга — це суть скорботи.
Проте на смерканні — а надто взимку, коли холодний вітер зривав із в’язів останні червоні листочки, коли насувала темрява, й лише зрідка вітер розривав для місяця хмари, — цей бульвар ставав моторошним. Прямі лінії вгороджувалися в чорноту й губилися там, мов обрубки нескінченності. В густому мороці людині ввижалися всілякі пастки, кожна тінь здавалася підозрілою, а довгі дупла в деревах скидались на розкриті домовини. Вдень тут було бридко; увечері — похмуро; вночі — зловісно.
2. Гніздо пугача й вільшанки
Саме тут, перед халабудою Горбо, й зупинився Жан Вальжан. Як ото дикі птахи, він вибрав для свого гнізда найпустельніше місце.
Він понишпорив у кишені камізельки, витяг щось на зразок відмички, відчинив двері, увійшов і ретельно замкнув їх за собою. З Козеттою на спині він піднявся сходами.