Знедолені

Сторінка 38 з 215

Віктор Гюго

Подорожній розгорнув аркуш і прочитав: "Голова суду присяжних засвідчує свою повагу панові Мадлену".

Він зібгав папірця й рушив за дверником.

Через кілька хвилин він уже був у похмурому на вигляд кабінеті, освітленому двома свічками, які стояли на застеленому зеленим сукном столі. "Ласкавий пане, ви зараз у кімнаті для нарад, — сказав дверник. — Досить повернути ручку отих дверей, і ви опинитеся в залі, якраз за кріслом голови суду".

Дверник залишив його самого. Настала вирішальна мить.

Подорожній не їв уже понад добу, був змучений тряскою в двоколці, але не відчував ані голоду, ані втоми. Він тупо оглядав цю кімнату, де судді радилися й виносили вироки і де було знівечено стільки людських доль. Скоро тут пролунає і його ім’я.

Стоячи у глибокій задумі, він раптом поглянув на мідну ручку дверей, що відокремлювали його від зали засідань. На якусь мить він забув про ці двері. Спершу він подивився на них спокійно, але потім у його погляді проступив жах. Краплі поту заблищали у волоссі й заструменіли по скронях.

Та ось він зробив жест, який означав: "Та хто ж мене до цього силує?" — обернувся й вийшов у ті самі двері, в які щойно увійшов, опинившись у довгому вузькому коридорі, тьмяно освітленому ліхтарями, схожими на нічники біля ложа вмирущого. Він прислухався: жодного звуку ні попереду нього, ні позаду. Тоді він кинувся навтіки, мов за ним гналися.

Але незабаром став, прихилився до стіни і тяжко замислився.

Він думав усю вчорашню ніч, весь день — і тепер чув у собі тільки один голос, і той голос казав: "Дарма!"

Так збігло чверть години. Нарешті він похнюпив голову, зітхнув і рушив назад. Перше, що він помітив, знову опинившись у кімнаті для нарад, була дверна ручка, її начищена мідь блищала для нього, наче якась жахлива зірка. Він дивився на неї, як ягня дивиться в очі тигра.

Несподівано для себе самого він раптом ступив уперед і судорожно вхопився за ручку. Двері відчинилися.

Він машинально зачинив їх за собою і розглянувся довкола. Перед ним була зала засідань.

З того кінця, де він стояв, — судді в потертих мантіях, що гризли собі нігті або куняли. З протилежного — натовп людей у лахмітті. Адвокати в усіх можливих позах; солдати із суворими обличчями; старі заплямлені панелі, брудна стеля; столи, накриті сукном — колись зеленим, а нині жовтим; двері, замацані безліччю рук; на вбитих у панелі цвяхах — лампи, що більше чаділи, аніж світили; на столах свічки у мідних свічниках; півсутінь, просякнута духом чогось суворого й таємничого, — тобто духом закону і правосуддя.

Ніхто не звертав на нього уваги. Усі погляди були спрямовані на чоловіка, що сидів між двома жандармами на дерев’яній лаві, ліворуч від голови суду.

Тому, хто зайшов, здалося, ніби він побачив самого себе, тільки дуже постарілого; правда, обличчя трохи відрізнялося, але постать, манери, розкуйовджене волосся, дикий і неспокійний погляд, пошарпана блуза — усе було точнісенько таке, як у того чоловіка, що колись увійшов у Дінь із ненавистю в серці й страшними думками в душі, назбираними за дев’ятнадцять років каторги.

"Господи! — подумав він здригнувшись. — Невже я знову стану таким?"

Той бідолаха мав десь років під шістдесят. У ньому відчувалося щось грубе, тупе й розгублене.

Коли рипнули двері, голова суду й прокурор, якому доводилося бувати у Монтреї-Приморському в службових справах, обернулись і поклоном привітали пана Мадлена. Він ледь чи й помітив це. Він був під владою мовби галюцинації; він дивився на інше.

Судді, жандарми, бездушний у своїй цікавості натовп — він уже бачив усе це колись, двадцять сім років тому. Начебто наяву повторювався той найстрашніший день із його минулого.

Він жахнувся і прокричав десь у глибині душі:

"Ніколи!"

І яка трагічна витівка долі! На лаві підсудних він бачив ніби своє друге "я". Того чоловіка всі звали Жаном Вальжаном!

Усе було, як і тоді: та сама обстановка, та сама пізня година, майже ті самі обличчя суддів, солдатів і глядачів. Тільки тепер угорі висіло розп’яття, якого не було тоді, коли судили його. Тоді Бога не існувало — його скинули з престолу разом із королем Франції.

За ним був вільний стілець; він швидко сів, наляканий думкою, що його можуть побачити. Сівши, він сховався за стосом папок на суддівському столі й тепер спостерігав за всім, лишаючись невидимий. Потроху він опанував себе. Відчуття реальності повернулось до нього. Він заспокоївся і вже був здатен слухати.

Пошукав очима Жавера, але не побачив його. Стіл секретаря суду затуляв від нього лаву свідків. Крім того, як ми вже згадували, в залі було напівтемно.

Коли наш подорожній увійшов, захисник підсудного закінчував свою промову. Загальна увага була напружена до краю: засідання тривало вже три години. Протягом трьох годин присутні спостерігали, як усе нижче згинався під страшним тягарем неспростовних доказів нікому не знайомий чоловік, жалюгідний волоцюга, невимовно тупий чи то невимовно хитрий. Його схопили, коли він тримав у руці гілку з яблуками, зламану в садку, неподалік звідти. Хто ж він був, цей чоловік? Здійснили розслідування, знайшли свідків, і на підставі їхніх показань склали обвинувальний висновок: "Перед нами не просто дрібний злодій, а небезпечний бандит, колишній каторжник Жан Вальжан, якого давно розшукує правосуддя, бо вісім років тому, вийшовши з тулонської каторги, він пограбував хлопця на прізвисько малюк Жерве, тобто вчинив злочин, передбачений статтею 383 карного кодексу. Нині його зловлено на крадіжці. Тобто ми маємо справу з рецидивістом". Слухаючи такі звинувачення, підсудний начебто лише дивувався: він або заперечливо хитав головою, або тупо дивився в стелю. А тим часом хмари над ним згущувалися. В одному з випадків йому навіть загрожувала смертна кара, якщо особу буде встановлено, і його визнають винним у пограбуванні малюка Жерве. Хто він був, цей чоловік? Цілковитий ідіот чи великий хитрун? Розумів він усе чи нічого не розумів? Ці запитання хвилювали публіку, навіть дехто з присяжних вагався. Процес не тільки навіював жах, а й бентежив; похмура драма ховала в собі якусь загадку.

Адвокат почав свій виступ, наголосивши на тому, що крадіжку яблук не доведено. Його підзахисного затримали з гілкою в руках, але ж він пояснив, що підібрав її на землі. Ніхто не бачив, як він перелазив через мур і відламував гілку. Отже, чи є докази того, що Шанматьє злодій? Тільки один: він — колишній каторжник. Захисник не заперечував, що це припущення, на жаль, підтверджено досить ґрунтовно. Підсудний працював підрізальником; прізвище Шанматьє цілком могло утворитися від злиття "Жан" і "Матьє"; і нарешті четверо свідків не вагаючись упізнали Шанматьє як каторжника Жана Вальжана. Цим свідченням адвокат міг протиставити лише заперечення свого підзахисного, особи зацікавленої. Але навіть якщо вважати доведеним, що Шанматьє — це каторжник Жан Вальжан, то його причетність до крадіжки яблук лишається чистим припущенням. На жаль, — і "з поваги до істини" захисник мусить це визнати, — підсудний обрав дуже "невдалу систему захисту". Він затявся заперечувати геть усе: і свою причетність до крадіжки, і те, що він — колишній каторжник. Признавшись в останньому, він мав би більше підстав розраховувати на поблажливість правосуддя; захисник і радив йому вчинити так, але підсудний уперто відмовився. Він помиляється, та, зрештою, слід узяти до уваги обмеженість його інтелекту. Цей чоловік вочевидь недоумкуватий. Довгі роки страждань на каторзі, злиденне життя після ув’язнення вплинули на його глузд. Він захищається невдало, та хіба це причина, щоб його засудити? Щодо пригоди з малюком Жерве, то захисник не збирався торкатись її, вона безпосередньо не стосується сьогоднішнього процесу. На завершення своєї промови адвокат звернувся до присяжних із проханням, що в разі, якщо вони визнають особу Жана Вальжана доведеною, накласти на підсудного поліційну кару, передбачену для каторжника, який самовільно покинув визначене йому місце проживання.