Я чикаю в пиридпокої розпоряджень пана барона.
З пошаною".
Листа було підписано "Тенар".
Підпис був не вигаданий. Тільки трохи вкорочений.
Закручені фрази та орфографічні помилки теж незаперечно підтверджували Маріусів здогад.
Він був глибоко схвильований. Тепер тільки знайти б того другого — свого рятівника, — і більш йому немає чого бажати.
Маріус узяв із шухляди письмового столу кілька банкових білетів, поклав їх до кишені й подзвонив. Баск прочинив двері.
— Просіть, — наказав Маріус.
— Пан Тенар, — оголосив Баск.
До кабінету ввійшов чоловік.
На превеликий подив Маріуса, гість був зовсім йому незнайомий.
Уже немолодий, він мав великого носа, підборіддя його тонуло в нашийній хустці, очі ховалися за зеленими окулярами, пряме волосся спадало на лоба. На ньому був чорний, досить-таки потертий, але охайний костюм; з жилетної кишені звисав цілий жмут брелоків, указуючи, що там сховано годинник. У руці відвідувач тримав старого капелюха. Він горбився і чим нижче кланявся, тим круглішою ставала його спина.
Але особливо впадало у вічі те, що костюм цього чоловіка, хоч і дбайливо застебнутий, був явно завеликий на нього.
Тут потрібен короткий відступ.
У ті часи жив у Парижі, у старому похмурому домі на вулиці Ботрельї, поблизу Арсеналу, один хитрий єврей, котрий заробляв собі на прожиток тим, що перетворював будь-якого пройдисвіта на порядного чоловіка. Перетворення відбувалося за допомогою костюма, який мав більш-менш пристойний вигляд і коштував тридцять су на день. Того чоловіка, що давав напрокат одяг, паризькі злодії називали Міняйлом — його справжнього імені ніхто не знав. У розпорядженні Міняйла була досить велика гардеробна, клієнти могли вибрати тут одежу на всякий смак. На окремих цвяхах у нього висіли суддівська мантія, сутана священика, сурдут банкіра, мундир відставного військового, костюм письменника і костюм урядовця. Обшарпаний шахрай заходив у цю гардеробну, викладав тридцять су, підбирав собі одяг згідно з тією роллю, яку збирався ґрати, і спускався сходами вже не бандюгою, а добропристойним громадянином. Наступного дня лахи повертали Міняйлові; єврей виявляв цілковиту довіру злодіям, і його ніколи не обкрадали. Ті костюми мали одну тільки ваду: вони "погано сиділи", тому що були пошиті не на тих, хто їх носив.
Якби Маріус був знайомий із таємними закладами Парижа, він би відразу впізнав на відвідувачі, якого впустив до нього Баск, костюм "урядовця", позичений у кублі Міняйла.
Розчарований тим, що побачив не того, кого сподівався побачити, Маріус сухо запитав:
— Чого вам треба?
— Пане барон, будьте ласкаві вислухати мене. Я колишній дипломат, я стомився від життя. Стара цивілізація набила мені оскому. Я хотів би виїхати до Америки й пожити серед дикунів. Нас троє. Я маю дружину й дочку — вельми вродливу панну. Ця подорож неблизька й дорого коштує. Мені треба трохи грошей.
Маріус уважно дослухався до мови незнайомця, стежив за його жестами й виразом обличчя. Гугнявий голос гостя анітрохи не був схожий на той різкий голос, який він сподівався почути. Маріус був остаточно збитий із пантелику.
— А до чого тут я? — роздратовано запитав він.
Незнайомець витяг шию над нашийною хусткою, мов шуліка, і з люб’язною усмішкою запитав:
— Хіба пан барон не прочитав мого листа?
Це припущення було недалеке від істини. Маріус не так читав листа, як роздивлявся почерк. Він уже й не пам’ятав, про що там ідеться. Слова незнайомця "я маю дружину й дочку" пробудили в ньому новий здогад, і зараз він промацував співрозмовника поглядом, якому позаздрив би будь-який слідчий.
— Кажіть ясніше, — мовив він.
Незнайомець заклав руки в кишені камізельки й підвів голову, теж свердлячи Маріуса поглядом крізь зелені окуляри.
— Гаразд, пане барон, я висловлюся ясніше. Я хочу продати вам одну таємницю.
— Таємницю? Вона стосується мене?
— Так, почасти.
— Що ж то за таємниця?
Слухаючи співрозмовника, Маріус придивлявся до нього дедалі пильніше.
— Вступ я зроблю безкоштовно, — сказав незнайомець. — Я певен, він зацікавить вас.
— Говоріть.
— Пане барон, у вашому домі живе злодій і вбивця.
Маріус здригнувся.
— В моєму домі? Ні, — заперечив він.
Незнайомець анітрохи не збентежився.
— Злодій і вбивця, — незворушно провадив він. — І врахуйте, пане барон, я говорю не про колишні гріхи, спокутувані перед законом давністю, а перед Богом — каяттям. Я говорю про злочин зовсім недавній і ще невідомий правосуддю. Цей чоловік проник у вашу родину під чужим ім’ям. Я знаю, як його звуть насправді, і я вам це скажу задарма.
— Кажіть.
— Його звуть Жан Вальжан.
— Я знаю.
— Так само задарма я скажу вам, хто він такий.
— Кажіть.
— Колишній каторжник.
— Я знаю.
— Знаєте, бо я мав честь щойно вам це повідомити.
— Ні. Я знав і раніше.
Холодний і впевнений тон Маріуса, його уривчасті "я знаю" пробудили в незнайомці глухий гнів. Він крадькома метнув у співрозмовника лютий погляд. Та хоч який він був блискавичний, Маріус помітив його й упізнав; такий погляд неможливо не впізнати, побачивши бодай один раз. Приховати цей пекельний зблиск підлої душі не зможуть навіть окуляри.
— Не смію заперечувати панові барону, — мовив незнайомець, зітхнувши. — В усякому разі ви переконалися, що я добре обізнаний. І те, що я хочу розкрити вам зараз, відомо тільки мені. Це стосується багатства пані баронеси. Йдеться про таємницю надзвичайної ваги. Вона продається. Ви перший, кому я пропоную її. Зовсім дешево. За двадцять тисяч франків.
— Ця таємниця відома мені, як і всі інші, — сказав Маріус.
Співрозмовник визнав за необхідне трохи знизити ціну.
— Пане барон, викладіть десять тисяч, і я вам її відкрию.
— Повторюю, вам нема чого мені повідомити. Я знаю, що ви хочете сказати.
В очах незнайомця знову спалахнув вогонь.
— Треба ж мені пообідати сьогодні! Це страшна таємниця, повірте. Пане барон, я вам її розкрию. Дайте мені двадцять франків.
Маріус подивився на нього проникливим поглядом.
— Я знаю вашу страшну таємницю. І знаю, як вас звуть.
— Це не важко, пане барон. Я мав честь підписатися під листом. Мене звуть Тенар.
— …дьє.
— Що таке?
— Тенардьє.
— Це ви про кого?