Знедолені

Сторінка 161 з 215

Віктор Гюго

— Товариші, гляньте! — раптом вигукнув він. — Нам треба засісти в тому будинку й стріляти з вікон — тоді чорта з два хто поткнеться на вулицю.

— Воно-то так, але ж дім замкнений, — відповів один із пияків.

— А ми постукаєм!

— Не відчинять.

— Висадимо двері!

Кабюк підбіг до дверей, біля яких висів досить важкий молоток, і постукав. Ніхто не відчинив. Він постукав іще. Нікого. Постукав утретє. Тиша.

– Є тут хто-небудь? — крикнув Кабюк. — Ніяких ознак життя.

Кабюк схопив рушницю і став гатити у двері прикладом. То були старовинні склепінчасті двері, низькі, міцні, із суцільного дуба, ще й оббиті зсередини залізною бляхою та укріплені сталевою арматурою, — справжня фортечна брама. Від ударів прикладом двигтів весь дім, проте двері не зворухнулися.

Одначе мешканці, либонь, стривожились, бо на четвертому поверсі раптом відчинилося слухове віконце, й звідти виглянув сивий чоловік зі свічкою в руці. То був воротар.

Кабюк перестав гатити прикладом у двері.

— Панове, чого вам треба? — запитав воротар.

— Відчини! — наказав Кабюк.

— Неможливо, панове!

— Відчини негайно!

— Ніяк не можу, панове!

Кабюк підняв рушницю й прицілився у старого. Але воротар не бачив його — було вже поночі.

— Відчиниш ти чи не відчиниш?

— Ні, панове!

— Ти сказав — ні?

— Я сказав ні, ласкаві…

Воротар не докінчив фрази. Пролунав постріл; куля увійшла йому нижче підборіддя й вилетіла крізь потилицю, пробивши яремну вену. Старий осів, навіть не застогнавши. Свічка випала з його руки й погасла, і видно було тільки голову, що звісилась на краю віконця, та пасмо білого диму, яке підіймалось до даху.

— Ось так! — сказав Кабюк, опустивши рушницю.

Та в цю мить чиясь рука ухопила його за плече зі страшною силою орлиної хватки, і суворий голос наказав:

— На коліна!

Убивця обернувся й побачив перед собою бліде, холодне обличчя Анжольраса. Вийшовши на звук пострілу, той лівою рукою схопив комір блузи, сорочку й шлейки Кабюка. У правій він тримав пістолет.

— На коліна! — повторив Анжольрас.

І владним рухом тендітний двадцятирічний юнак зігнув, наче тростину, кремезного здоровила й поставив його навколішки в багнюку. Кабюк спробував випручатися, та, здавалося, його гнула додолу якась надприродна сила.

Блідий, з оголеною шиєю, з розмаяним волоссям, Анжольрас своїм жіночним обличчям скидався в цю хвилину на античну Феміду.[69]

Захисники барикади збіглися і, ставши віддалік, дивились на те, що відбувалося на їхніх очах.

Переможений Кабюк перестав пручатись і тремтів усім тілом. Анжольрас пустив його й дістав годинника.

— Приготуйся, — сказав він. — Молись або думай, тобі лишилась одна хвилина.

— Згляньтеся! — пробелькотів убивця. Потім опустив голову й забурмотів якусь невиразну лайку.

Анжольрас невідривно дивився на циферблат. Коли збігла хвилина, він опустив годинника до жилетної кишені, схопив Кабюка, який корчився й завивав у нього під ногами, за волосся і притулив йому до вуха дуло пістолета. Багато з цих сміливців, що так спокійно пішли на ризиковану й страшну справу, відвернулися.

Гримнув постріл, і вбивця упав долілиць на бруківку. Анжольрас випростався й окинув усіх суворим поглядом.

Потім штовхнув труп ногою і сказав:

— Викиньте це геть.

Троє чоловіків підняли тіло негідника, який іще корчився в передсмертних конвульсіях, і перекинули його через малу барикаду на вулицю Мондетур.

Анжольрас стояв замислений. Вираз похмурої величі проступив на його грізному чолі. Та ось він заговорив. Запала мертва тиша.

— Громадяни! — сказав Анжольрас. — Учинок цього чоловіка — мерзенний, а мій учинок — страшний. Він став убивцею, і тому я мусив убити його. Бо повстання повинне мати свою дисципліну. Вбивство тут — іще більший злочин, ніж десь-інде. На нас дивиться революція, ми жерці республіки, і не слід давати ворогам привід зводити наклеп на нашу боротьбу. Тому я осудив цього чоловіка на смерть. Змушений зробити те, що зробив, я водночас виніс не менш суворий вирок і самому собі.

Усі, хто слухав, здригнулися.

— Ми розділимо твою долю! — гукнув Комбефер.

— Хай буде так, — відповів Анжольрас. — І ще кілька слів. Стративши цього чоловіка, я скорився суворій необхідності. Така необхідність — це страховище, породжене старим світом, проти якого ми вийшли на битву. В майбутньому ніхто нікого не вбиватиме, земля променітиме щастям, люди любитимуть одне одного. Він настане, громадяни, той день, коли у світі запанують злагода, братерство, світло, життя і радість. І щоб він настав, ми йдемо на смерть.

Анжольрас замовк. Його цнотливі уста зімкнулися; нерухомий, як із мармуру витесаний, стояв він на тому місці, де пролив кров.

Жан Прувер і Комбефер стискали один одному руки і в німому захваті, до якого домішувалося співчуття, дивились на цього серйозного юнака, світлого, як кристал, і твердого, мов скеля.

Скажемо відразу, що згодом, коли трупи відвезли до моргу й обшукали, в Кабюка знайшли карточку поліційного агента.

Додамо також, що коли вірити дивній, проте, мабуть, небезпідставній поліційній легенді, то Кабюк був не хто інший, як Хапнигріш. У всякому разі, по смерті Кабюка ніхто більше про Хапнигроша не чув. Він зник, не залишивши сліду; здавалося, він злився з невидимим. Хапнигріш жив тільки вночі, у темряві знайшов він і свій кінець.

Усі повстанці ще були під враженням цього трагічного суду, так швидко проведеного й завершеного, коли Курфейрак побачив на барикаді юнака, що вранці запитував його про Маріуса.

Той хлопчина, сміливий і безтурботний на вигляд, десь увечері повернувся, щоб знову приєднатися до повстанців.

Книга дванадцята

Маріус іде в ніч

1. Від вулиці Плюме до кварталу Сен-Дені

Голос у сутінках, який покликав Маріуса на барикаду, здався йому голосом провидіння. Він хотів померти — й ось нагода; він стукав у двері гробниці, й рука з темряви подала йому ключ від неї. Маріус відсунув розхитаний прут, вийшов із саду й сказав: "Ходімо!"

Божеволіючи від горя, переконаний, що вже не знати йому радості в житті після цих двох місяців сп’яніння молодістю й коханням, пригнічений безнадією й розпачем, він мав одне тільки бажання: якомога скоріше піти з життя.