У неї стислося серце, коли вона побачила Расмуса. Він не тямився з відчаю і щосили намагався витягти затичку з рота, щоб можна було закричати. Ніке поквапився йому на допомогу, але це не викликало в Расмуса почуття вдячності. Тільки-но його рот звільнився від затички, він сердито плюнув у бік Ніке і крикнув:
— Ти дурний, Ніке! Пхе, ляпало, який ти дурний!
То був гіркий відступ. "Десь так, мабуть, почувалися у джунглях заковані в ланцюги втікачі, коли поверталися назад до Чортового острова," — подумав Калле і стиснув кулаки. Це справді була ніби валка рабів-утікачів. Вони були зв'язані однією мотузкою — Калле, Андерс і Єва-Лотта. Поряд із ними йшов Блюм, наймерзенніший з усіх наглядачів, скільки їх є на світі, а позаду Ніке. Він ніс Расмуса, який не переставав запевняти його, що він дурний. Сванберґ перебрав на себе човна з усім їхнім спорядженням і тепер також плив до табору кіднаперів.
Видно було, що Ніке в поганому гуморі. Він мав би радіти, що повертається до Петерса з коштовною здобиччю. Але якщо він і радів, то старанно приховував свою радість. Він ішов позаду і весь час стиха бурчав.
— Чортові дітлахи! Навіщо ви взяли човна? Гадали, що ми не помітимо, га? А коли взяли, то чого залишилися на острові, йолопи?
"Атож, чого залишилися, — гірко подумав Калле. — Чого не попливли на суходіл іще вчора ввечері, хоч Расмус утомився, йшов дощ і було темно? Чого не втекли з острова, коли ще був час? Ніке правду каже — ми таки йолопи! Але дивно, що саме він дорікає нам за це". Справді виходило, ніби він не дуже радий, що їх спіймано.
— Я вже не думаю, що кіднапери добрі, — мовив Расмус.
Ніке не відповів, тільки сердито глянув на нього і знов почав бурчати:
— І навіщо ви взяли ті папери, га? Чуєте, ви, двоє тупих баранів, навіщо вам здалися ті папери?
Двоє тупих баранів не відповіли йому. І не відповіли й пізніше, коли їх питав про те саме інженер Петерс.
Вони сиділи кожен на окремій канапі в будиночку Єви-Лотти і були такі пригнічені, що навіть не мали сили боятися Петерса, хоч він робив усе можливе, щоб їх залякати.
— Ви у цих справах нічого не тямите, — сказав він, — і не повинні були втручатися в них. Тому всім вам буде біда, коли ви не скажете, де папери, які ви взяли вчора ввечері.
Він втупив у них свої чорні очі й закричав:
— Ну! Признавайтеся! Де папери?
Вони не відповіли йому. Видно саме це довело Петерса до сказу, бо він раптом так накинувся на Андерса, наче хотів убити його. Він обіруч схопив його за голову і люто труснув нею.
— Де папери? — загорлав він. — Жажи, а то я скручу тобі в'язи!
Тоді втрутився Расмус.
— Пхе, ляпало, який ти дурний, — сказав він. — Андерс взагалі не знає, де папери, це знає тільки Калле. "Краще, як про це знатиме тільки хтось один", — каже Калле.
Петерс пустив Андерса і глянув на Расмуса.
— Он як, — мовив він. Тоді обернувся до Калле. — Наскільки я розумію, це ти, мабуть, Калле. Отож слухай, голубе! Я даю тобі годину на роздуми. Одну годину і ні на секунду більше. Потім із тобою станеться щось дуже неприємне. Таке, чого з тобою ще не ставалося за ціле твоє життя, втямив?
Калле намагався дивитись на Петерса так зверхньо, як завжди за таких обставин дивився знаменитий детектив Блюмвіст.
— Не пробуйте залякати мене, бо нічого цим не доможетеся, — сказав він. І тихенько додав сам до себе: — Я й без того такий наляканий, що куди вже далі!
Петерс запалив сигарету. Пальці в нього тремтіли. Він пильно глянув на Калле, тоді повів далі:
— Цікаво, чи в тебе вистачить глузду, щоб із тобою можна було поговорити розважно. Якщо вистачить, то збери його весь докупи і добре подумай. Тоді, може, збагнеш, про що йдеться. Отож справи такі. З певних причин, про які я не маю наміру розповідати тобі, я встряв у одне діло, яке не вельми узгоджується з законом. У Швеції мені загрожує довічне ув'язнення, тому я не думаю бути тут ані на хвилину довше, ніж треба. Я виїду за кордон і мушу взяти з собою ті папери. Тепер ти розумієш? Ти ж не такий дурний, аби не зрозуміти, що я піду на що завгодно, буквально на що завгодно, щоб добути з тебе зізнання, де вони сховані.
Калле кивнув головою. Він добре розумів, що Петерс не зупиниться ні перед чим. І зрозумів, що сам змушений буде здатися й виказати таємницю. Бо ж хіба він, звичайний хлопчак, зможе довго опиратися такому супротивникові, як Петерс, що не зупиниться ні перед чим?
Але йому дано годину на роздуми, і він скористається нею. Він не здасться, поки не зважить усі можливості.
— Я подумаю, — коротко мовив він, і Петерс кивнув головою.
— Добре, — сказав він. — Подумай годину. Збери докупи весь свій глузд, якщо маєш його!
Він вийшов, і Ніке, що похмуро прислухався до розмови, провів його до дверей. Та коли Петерс зник, Ніке обернувся й підійшов до Калле. Він уже не здавався таким лютим, яким був цілий ранок. Він глянув на Калле майже благально й тихо мовив:
— Ти ж міг би сказати шефові, де ті папери, га? Щоб покласти вже край цій біді. Скажеш, га? Задля Расмуса, га?
Калле нічого не відповів, і Ніке пішов. У дверях він обернувся й сумно глянув на Расмуса.
— Я зроблю тобі ще одного човника з кори, — мовив він. — Куди більшого…
— Не хочу я ніякого човника, — безжально відповів Расмус. — Я вже не думаю, що кіднапери добрі.
І ось вони лишилися самі. І почули, як Ніке повернув знадвору ключа в замку. Далі вони вже не чули нічого, крім шуму вітру у верхів'ях дерев.
Вони довго мовчали.
— Ох і віє, хай йому біс, — нарешті сказав Андерс.
— Так, добрячий вітер, — погодилася Єва-Лотта. — Але хай би знялася така буря, щоб перевернула Сванберґа з човном, — з надією в голосі додала вона. Тоді глянула на Калле і сказала: — Одна година. За годину він прийде знов. Що нам робити, Калле?
— Тобі доведеться признатись, де ти сховав їх, — мовив Андерс, — а то він витрусить із тебе душу.
Калле почухав потилицю. "Збери докупи весь свій глузд", сказав йому Петерс. І Калле твердо поклав собі послухатися його поради. Ану ж коли він збере докупи весь свій глузд, то зможе якось зарадити собі в цій біді.
— Якби можна було втекти, — задумливо сказав він. — Було б добре, якби я втік…