— Он як, знаменитий детектив знов полює на когось, — сміючись, каже дядько Б'єрк. — То де ж ті твої негідники, Калле?
— Вони втекли, — важко дихаючи, пояснює Андерс, і Калле застережливо наступає йому на ногу.
Але міг би й не застерігати. Андерс знає, що, коли йдеться про злочинців, він повинен давати слово Калле.
Калле обертає все в жарт, і дядько Б'єрк відразу заводить мову про інше.
— Гарні ж ви хлопці, хоч куди, — каже він. — Я вранці, Калле, зустрів твого батька, і, як ти можеш собі уявити, він був дуже сердитий. І вам не соромно тікати з дому? Добре, що хоч повернулися вчасно.
— Ні, ми ще не повернулися, — каже Калле. — Ще ні.
12
Якби хтось уночі йшов повз бакалійну крамницю Віктора Блюмквіста, то подумав би, що туди вдерлись якісь злодії. Хтось за прилавком присвічував ліхтариком, і тоді крізь щілини у віконницях можна було помітити, що там рухалися дві тіні.
Але нікому туди не стелилася дорога, і двох тіней ніхто не примітив. Бакалійник Блюмквіст та його дружина, що спали нагорі саме над крамницею, також нічого не почули. Бо ті тіні були мастаки рухатися нечутно.
— Я хочу ще ковбаси, — мовив Андерс із напханим ротом. — Ще ковбаси і ще сиру.
— Бери собі сам, — сказав Калле. Він не мав коли з ним панькатися, бо напихав свого власного рота.
Вони не могли наїстися. Краяли товсті скибки вудженої шинки і з'їдали. Відтинали чималі шматки найкращої ковбаси і з'їдали. Відрізали товсті окрайці хліба і з'їдали. Розгортали з блискучого паперу трикутні сирки і з'їдали. Засовували жмені в коробку з родзинками і з'їдали. Брали з таці з ласощами шоколадні тістечка і з'їдали. Вони їли, їли і їли, це була в їхньому житті трапеза з трапез, якої вони ніколи не забудуть.
— Одне я знаю напевне, — нарешті сказав Калле, — що довіку не візьму більше в рот чорниць.
Потім він, задоволений і наїдений по саму зав'язку, піднявся сходами на другий поверх. Труднощі полягали в тому, що треба було оминати ті східці, які рипіли, бо його мати з роками розвинула в собі дивовижну здатність прокидатися від того рипіння, коли причиною його був Калле, — надприродне явище, яким варто було б докладніше зацікавитися психологам, здавалося Калле.
А саме тепер він не хотів будити ні матері, ні батька. Він лише хотів узяти свій наплечник, спальний мішок і дещо інше зі спортивних речей. А якби його батьки прокинулися, то довелося б витрачати надто багато часу на пояснення.
Але з плином років у Калле також розвинулася здатність оминати рипучі східці, і він, навантажений усім потрібним, щасливо повернувся до Андерса, що чекав у крамниці.
О пів на четверту вранці мотоцикл із пристойною швидкістю рушив у дорогу, що, звиваючись, вела до моря.
На прилавку в бакалійній крамниці Віктора Блюмквіста лежав клапоть білого пакувального паперу з таким повідомленням:
"Любий тату, можете не давати мені платні за цей місяць, бо я взяв:
1 кілограм ковбаси
1 кілограм сосисок
1,5 кілограма вудженої шинки
10 штук сирків, ви знаєте, яких
4 хлібини
0,5 кілограма масла
1 коробку сірників
10 шоколадок тих, що по 50 ере
десятилітрову каністру бензину з гаража
2 пачки какао
2 пачки сухого молока
1 кілограм цукру піску
5 пачечок жувальної гумки
10 коробок сухого спирту
і, можливо, ще щось, чого я цієї хвилини не пригадую. Я розумію, що ви сердиті, але якби ви знали, що сталося, то я певен, що ви не сердилися б. Будь ласка, скажіть дядькові Лісандерові та Андерсовому батькові, щоб вони не хвилювалися. І прошу вас, не сердьтеся, я, може, не завше був добрим сином, ну, краще на цьому скінчити, а то я зараз заплачу.
Щире вітання мамі.
Калле.
Ви ж не сердитеся, правда?"
Тієї ночі Єва-Лотта спала неспокійно і прокинулася з прикрим відчуттям, що має статися щось неприємне. Вона хвилювалася за Калле й Андерса — як їм повелося і що вийшло з професоровими паперами? Її мучила невідомість, і вона поклала собі напасти на Ніке, тільки-но він принесе сніданок. Та коли Ніке врешті з'явився, він здався їй таким сердитим, що вона трохи завагалася. Расмус весело прощебетав йому: "Доброго ранку", — але Ніке не звернув на нього уваги, а підійшов просто до Єви-Лотти.
— Чортеня! — з притиском сказав він.
— Що сталося? — спитала Єва-Лотта.
— Ти брешеш! Як тобі не соромно! — мовив він. — Хіба ти не сказала шефові, як він допитував тебе, що ти була сама позавчора вночі, коли залізла в машину?
— Ти хочеш сказати, як ви викрали Расмуса? — спитала Єва-Лотта.
— Ну так, як ми… тьху, хай тобі чорт, — вилаявся Ніке. — Не сказала хіба, що ти була сама, га?
— Ну, сказала.
— І збрехала, — мовив Ніке.
— Чому? — спитала Єва-Лотта.
— Чому? — перекривив її Ніке, почервонівши з люті. — А тому! З тобою були ще два хлопці, признайся!
— Так, уяви собі, що були, — задоволено відповіла Єва-Лотта.
— Так, то були Андерс і Калле, — пояснив Расмус. — Бо вони разом із Євою-Лоттою належать до лицарів Білої Троянди. І я також стану Білою Трояндою, ось побачиш!
Та Єва-Лотта раптом похолола зі страху. Чи не означають слова Ніке, що Андерса й Калле спіймано? В такому разі все пропало. Єва-Лотта розуміла, що їй треба дізнатися про це негайно, вона більше ні хвилини не витримає непевності.
— А звідки ти знаєш, що зі мною хтось був? — спитала вона, з усієї сили намагаючись удавати байдужу.
— Знаю, бо ті прокляті шмаркачі поцупили папери, що були потрібні шефові. Поцупили просто з-під носа в нас, — відповів Ніке, злісно втупивши в неї очі.
— Ура! — вигукнула Єва-Лотта. — Ура, ура!
— Ура! — й собі крикнув Расмус. — Ура!
Ніке обернувся до Расмуса, і в очах у нього проглянув смуток, смуток і тривога.
— Так, кричи, кричи, — сказав він. — Але я думаю, що тобі скоро перехочеться кричати "ура". Коли вони з'являться й повезуть тебе за кордон.
— Що ти сказав? — перелякалася Єва-Лотта.
— Сказав, що вони з'являться й повезуть Расмуса за кордон. Завтра ввечері прилетить літак і забере його.
Єва-Лотта судомно ковтнула клубок у горлі. Потім закричала, прискочила до Ніке з кулаками й почала бити його.
— Сором, сором! Ох, які ви мерзенні, гидотні старі кіднапери! — кричала вона.
Ніке не боронився. Дозволив їй бити його. Просто сидів і здавався дуже втомленим. Бо ж тієї ночі і він мало спав.