— Ось так, — сумно мовив Мелчетт.
— Мені здавалося, що я знайшов ще одного потенціального вбивцю, але й він відпав.
— Що саме? Хто такий? — Якщо бути точним, то він ваш клієнт, сер. Звати його Безіл Блейк. Живе поблизу Госсінгтон-хола.
— Оте безсоромне юне нахабисько?! — Від згадки про грубіяна й нечему Безіла Блейка полковник аж на виду потемнів. — А яке відношення має до цього він? — Здається, він знав Рубі Кіні. Частенько вечеряв у готелі, танцював із нею.
Пригадуєте, що сказала Джозі Раймондові, коли з'ясувалося, що Рубі зникла:
"Невже вона з отим кіношником?" Я довідався, вона мала на увазі Блейка. Він працює на студії в Ленвіллі. Джозі не має чим підтвердити, крім власного переконання, що Рубі була від нього в захваті.
— Це вже дещо, Гарпер, уже дещо! — Якби ж то, сер. Того вечора Безіл Блейк був на вечірці у студії. Ви ж знаєте, як там у них. Починають о восьмій з коктейлів і п'ють, поки не падають. Інспектор Слек допитав Блейка й каже, що той пішов із студії близько дванадцятої. Опівночі Рубі Кіні була вже мертва.
— Хтось може підтвердити його слова? — Більшість із них, сер, були... добре напідпитку. Там... у його будинку, є жінка, міс Діна Лі. Вона каже, що це правда.
— Це ще нічого не означає.
— Так, сер, може, й ні. Свідчення інших учасників вечірки загалом підтверджують слова Блейка, однак щодо часу певності немає.
— Де ця студія? — У Ленвіллі, сер, за тридцять миль на південний захід від Лондона.
— Гм... майже стільки ж, як і сюди? — Так, сер.
Полковник Мелчетт потер носа і невдоволено промовив:
— Ну що ж, здається, і його треба вивести з числа тих, на яких падає підозра.
— Гадаю, так, сер. Немає ніяких свідчень про те, що він серйозно захоплювався дівчиною. Навіть більше... — Старший офіцер Гарпер стримано кашлянув. — Блейк, схоже, цілком захоплений своєю юною леді.
— Отже, лишається "X" — невідомий убивця, — підсумував Мелчетт. — Такий невідомий, що й Слек навіть не може напасти на його слід. Це або Джефферсонів зять, який, певне, хотів би вбити дівчину, але не мав змоги зробити це, або його невістка, що теж має алібі. Або ж це Джордж Бартлетт, у якого немає алібі, і, на жаль, немає мотиву, чи молодий Блейк, що має алібі й не має мотиву. Ось і вся компанія! Ні, стривайте. Ми забули про того танцівника, Раймонда Старра. Зрештою, він бачився з дівчиною найчастіше.
— Важко повірити в те, що вона його особливо цікавила, — поволі промовив Гарпер. — Або ж він театральний актор. До того ж у нього теж є алібі. До півночі він був на виду, танцював з кількома партнерками. Не думаю, що нам пощастить завести на нього справу.
— По суті, — озвався полковник Мелчетт, — ми не можемо завести справу ні на кого.
— Джордж Бартлетт — наша найбільша надія, — сказав Гарпер. — Якщо тільки знайдемо мотив.
— Дані про нього зібрали? — Так, сер. Єдина в сім'ї дитина. Мамин синочок. Рік тому, після смерті матері, отримав у спадок чималі гроші. Швидко пустив їх за вітром. Скоріше тютя, ніж розпусник.
— Може, в нього щось не те з головою? — з надією мовив Мелчетт.
Старший поліційний офіцер згідливе кивнув головою і відповів:
— А вам не здається, сер, що саме це може бути ключем до розгадки? — Тобто неосудний злочинець? — Так, сер. Один із тих, хто задушує молоденьких дівчат. У лікарів є для цього якась довга назва.
— І це вирішить усі наші проблеми, — промовив Мелчетт.
— Одне тільки мені тут не подобається, — сказав Гарпер.
— Що саме? — Надто вже все просто.
— Гм... так, справді. Отже, почнімо все спочатку: що ми знаємо? — А нічого, сер, — відказав Гарпер.
14 Конвей Джефферсон здригнувся уві сні й потягся. Його довгі дужі руки були розкидані на ліжку в різні боки. Здавалося, після авіакатастрофи в них перейшла вся сила його тіла. Крізь штори м'яко пробивалося вранішнє світло.
Джефферсон сам до себе всміхнувся. Вранці він завжди прокидався такий, як оце сьогодні, — щасливий, свіжий; його життєві сили щоразу повертались. Новий день! Якусь хвилину Конвей Джефферсон полежав. Потім натис кнопку дзвінка, і в пам'яті враз накотилася гірка хвиля. Навіть при Едвардзі, що мовчки, нечутно ступив до спальні, у Джефферсона вихопився стогін. Узявшись рукою за штору, Едвардз завмер, потім спитав:
— Болить, сер? — Hi, — різко кинув Конвей Джефферсон. — Не стійте, розсовуйте! Ясні промені ввірвалися в кімнату. Едвардз, усе зрозумівши, відвів од господаря погляд.
Похмурий лежав Конвей Джефферсон; діймали спогади, терзали душу роздуми. Знову і знову перед очима в нього поставало гарненьке, хоч і невиразне, личко Рубі.
Тільки в його свідомості не було слова "невиразне". Вчора ввечері він ще сказав би "невинне". Наївне, чисте дитя! А тепер? Страшна втома налягала на Конвея Джефферсона. Він заплющив очі й прошепотів: "Маргарет!" Так звали його покійну дружину.
— А мені до вподоби ваша подруга, — сказала Аделаїда Джефферсон до місіс Бентрі. Вони сиділи на терасі.
— Джейн Марпл жінка чудова, — погодилась місіс Бентрі — І дуже мила, — усміхнулась Едді.
— Кажуть, нібито вона — пліткарка, — провадила місіс Бентрі. — Але це неправда! — Не вміємо ми цінувати людей, еге? — Можна сказати й так.
— Як це не схоже на те, що мені доводилося чути досі! — промовила Аделаїда Джефферсон. Місіс Бентрі пильно подивилась на неї.
— Високі слова, ідеалізація того, що не варте доброго слова... — пояснила Едді свою думку.
— Ви маєте на увазі Рубі Кіні? Едді кивнула головою.
— Не хочу казати про неї погано — адже в ній не було нічого злого. Нікчемне щуреня, яке мусило боротися за свій шматок... Простувате, дурненьке й добродушне. Але метиковане, знає, де пахне золотом! Навряд щоб вона придумала все це заздалегідь. Просто вона вчасно зорієнтувалась. І зуміла підійти до старого, самотнього чоловіка.
— А він, — замислено мовила місіс Бентрі, — був, певне, таки самотній.
Едді неспокійно засовалась на стільці.
— Атож, цього літа він був самотній, — погодилась вона і раптом, помовчавши, вибухнула: — Марк каже, це я винна! Може, й так, не знаю. — Вона замовкла, а потім, ніби її щось примушувало говорити, заходилася плутано, неохоче розповідати: — Я... у мене життя склалося якось не так! Майк Кармоді, мій перший чоловік, помер одразу після того, як ми побрались, і... я просто зламалася. Пітер, ви ж бо знаєте, народився вже після його смерті. Френк Джефферсон був найближчий Манків товариш. Ми з ним почали часто бачитися. Він був у Пітера хрещений батько — так захотів Майк. Френк мені дуже подобався, до того ж... так було його шкода.