– А що, мої чорнобриві, либонь похрипли співаючи? Сідайте, оддихніть, коло мене, старої, може й я помолодшаю.
– І що ви, бабо! Хіба ж ви такі старі? Ви ж іще молодиця хоч куди!
– Та вже ж! молода та зелена, як у спасівку яглиця! – сміється баба з себе, а там зведе й на других баб, як там дід бабу полюбив, що у полонці втопив; або як баба полюбила молодого козака, а той її піддурив, а вона й показала йому гроші "у курничку під сішкою з панчішкою", як баба питала солдата, що на войні робиться, та молила бога, щоб її синові кулі летіли у рот та в лоб, бо солдат сказав, що як у лоб, то одскочить, а як у рот, то проглине; розкаже, чого то доля жіноча важка; як чоловіки посилали до бога сокола, щоб їм дав легку роботу, а жінки сову, та що та бісова сова й досі не долетить до бога, бо літа тільки уночі, а вдень сліпне. Регочуться дівчата, а баба хоч і позіхає вже, та все плете, а далі годі:
– Бо вже й балакать навіщо!
– Та ще трошки!
– Ой діточки, буде мені через вас на тім світі те, шо повісять бабу Терещиху за язик.
– А ми, бабо, умолимо бога! – лащаться дівчата.
– Хіба що! А що, дівчатка, це ви, мабуть, і забули, що в нас недалеко русалчин Великдень, або там Купайла?
– Та що ж із того, бабо?
– "Як що! От тобі й на! А ворожить треба!
І вже розказує баба та навчає, як приворожувать до себе хлопців, як вербу трусить, рака або леміш посеред вулиці закопувать, тирлича шукать та голову мить, приказуючи: "Тирлич, тирлич, десять хлопців приклич, з десяти дев’ять, з дев’яти вісім" – і далі аж поки дійде до одного, судженого.
Ні, це все нічого! А от як вип’є баба з кумою по чарці, так отоді послухайте! Сидять собі, куликають.
– Пийте, кумасю!
– Ні, вже ноги не потягнуть.
– Та нічого: ця горілка не дуже гірка, і чарочка така манісінька!
– Та вже я доволі пила!
– От які-бо ви! Пийте, сердечко!
– Ну, вже нічого робить: давайте мені, щоб не було пені, ні вам, ні мені. Та дай боже, щоб усе було гоже, а що не гоже, направ, боже, щоб було гоже. Помершим душечкам царство, а нашим ворогам мерти часто, а тим, котрі живі, щоб головами наложили, а нам з вами на здоров’я.
Добре вип’є баба, хусточкою втреться, сяде й заведе свою музику.
– Я від усього: і від пристріту, і від підвію, і віл переляку! Я вмію і трясцю насилать, і крикливці; і причину нароблю таку, що нехай тільки зачеплять, то й знатимуть!
– Ох, лишечко, кумасю, невже ж?!
Тоді тільки баба схаменеться та замовкне, бо бачить, що наговорила того, що й не слід.
Ну вже чи вміє баба болісті насилать, чи ні, а що сварку вміє зробити таку, що не приведи боже! Хоч яку дружну сім’ю, як схоче, розведе. Ну, та одначе й їй була приведенція така колись, що як дуже баба розбрешеться, то тільки нагадай, то й замовкне. От як це було.
Був у нас чоловік, Степан Хоменко. Чоловік заможний; у його й хатина добра, і садочок, і пари три волів, і коні, і овечат трохи, та ще до того й судна половина, та тільки нікому було добра того приглядать, бо сини в його померли, а оце померла й його бабка Хівря. Зоставсь Степан із дочкою Христею, а вона ще невелика була. Ну, де ж дитині управитись одній! А він був чоловік гордий, такий недоступа, що його більш того, що боялись. А найгірше не любив він отих цокотух-сусідок, що не стільки помочі дають, як лазять по нишпірках та по підрях у чужому хазяйству та язиком брешуть.
А поміж бабами нікого так не лаяв та не дражнив Степан, як бабу Терещиху, бо він не вірив ніяким шепотам та наговорам; от худоба заслабне, чи жінка занедужа, ніколи не покличе ніякої баби, а яка й сама прийде, то так пужне, що та мерщій навтікача. Отакий був чудний чоловік.
А бабу Терещиху так у вічі й звав "брехливою бабою", "бісовою бабою", "старою ґавою", або ще як інше. Оце де на беседі зустрінуться, і вона почне хвалитись, то він тільки візьметься за вуса (а вуса такі довгі, сиві, і голова сива, а сам такий бравий та кароокий, наче полковник який), погляне на неї пильненько та й гримне: "Годі, годі, стара собако! Не бреши, бо нудно й слухать!" То вже баба мусить мовчать.
– І що-то вони, прокляті баби, вигадують та морочать хрещених людей? Брешуть собачі баби, а ті дурні порозвісюють вуха й язики повисолоплюють та й вірять! Отже ж мені нічого вони й не пороблять, бо я знаю, що то все брехня!
Зоставсь Степан сам; нема хазяйки, дівчина, як та рибка, тріпоче, так тільки все не до ладу, а сусідок кликать не хоче. Ото й став думать, як би яку молодицю за себе взять, щоб хазяйнувала. Іде раз із шинку, трошки випивши, та такий веселий та балакучий. Встріває його Терещиха.
– Здоров!
– Здорова, здорова, бісова відьма. Та не бійсь, чого це ти ховаєшся?
– Чого ж мені боятись? Я не боюсь тебе, Степане, хоч ти й дуже величний, бо я від усього знаю.
– Бач, як бреше стара гава! А от не бійсь, не вмієш так зробить, щоб у мене хазяйка була.
– Чом! Що даси – зроблю! – Так зраділа баба, що аж очі заблищали.
– Та мовчи, старе луб’я, бо нудно й слухать!
Сказав та й пішов, та й забувсь.
А баба не забула: так у неї в голові та думка й крутиться, мов чортеня перед утренею. Сидить баба дома, і вночі не спить, і од їжі її одбило, та все дума, та все дума. А далі як підскочить на лавці: "Ото яка я! А Мотрю Зубатиху й забула!" Одяглась баба й не побігла – полетіла до Мотрі. А та Мотря та була собі удова – чоловік її втоп, свекра не було, жила вона собі сама із хлопчиком Гнатком; гарна була молодиця: чорнява, повновида, балакуча, та тільки щось ніхто її не брав, а їй дуже хотілось заміж. Ото прийшла баба до неї та й уговорює:
– Він, сердешний чоловік; побивається; звісно – хазяйки нема, а худобка, а господа, а самому ніколи: треба то на судно, то на поле. Христя ще мала, та й тії шкода: хто її навчить, хто догляне, хто заміж оддасть! Ти не дивись, що він сивий! – улещає баба, а та, цікава, й сама вже догадалася.
– Та що ж, бабусю, хіба як сивий, то вже й похилий! Він мені найкращий над усякого парубка – такий бравий! Та я б з дорогою душею, та тільки от що. Хіба ж ви не знаєте, який він? Хіба ж він візьме мене? Та ще, по правді сказать, я його трохи боюсь!
– І, дурненька! Ти мовчи, це вже моє діло: все до ладу буде, тільки б ти до мене добра була, як будеш Степанихою Хоменчихою.