Старий мешкав на південній околиці Коктебеля, у хаті, котру обступив густий вишняк. На наш стукіт у двері ніхто не обізвався.
— Мабуть, дома немає,— почухав потилицю Чорний Іванко. Його молодший колега для проби поторгав клямкою. Двері несподівано відчинилися. У кімнаті посеред фанерних ящиків сидів Теофан Петрович. Лиш у майці і синіх піжамних штанях. Наш візит був для старого, як грім на Різдво. Він схопився на рівні ноги, напинаючи на худі плечі куртку.
— О... це ви? — сором'язливість знову перепинала Яричевському бесіду.— А я того... чесно кажучи, не сподівався... Вибачте, що того... розруху таку застали... Пакуюся. Сідайте,— висунув з-під столу розхитану табуретку.— Або... колекцію мою огляньте.
Його колекції міг позаздрити будь-який музей. Чого тут тільки не забрано: амфори цілі й мастерно реставровані, горнці, жбани, кам'яні жорна, монети боспорські, візантійські і рідкісні херсонські мідяки, татарські кинджали, мотики, наконечники стріл. Зрештою, усього не перелічиш. Десятки інших речей старий порозтикав по всіх закутках, порозвішував на стінах, розклав на підставках, етажерках і навіть на печі.
— Я присвятив цьому все життя,— пояснював Теофан Петрович.— Це моє багатство. Горбатий татарин Алім шукав золота... а я скрізь — череп'я. Кожному своє... Оці два жбани пізньоантичні я за пачку махорки виміняв у Алімового сина... під тином у нього мокли. Скурив Алімів син батькову лелію про скарби... з димом пустив. А тепер ось мій син...— Пальці Теофана Петровича тремтливо обмацували кожну річ, гладили, мов живу істоту, і з цих дотиків було видно, що вони, речі, йому дорожчі за всі скарби на світі.— Гадав я, що вмру поміж цими витворами стародавніх майстрів, гадав, що колись знайду на Теп-сені білінгви, які вимовлять ім'я забутого города...
У голосі старого бринів відчай.
На порозі кімнати тим часом появився юнак, плечистий, удвічі вищий од Яричевського. Він, мабуть, давно стояв на порозі непоміченим, аж поки не урвався йому терпець.
— Досить вам, тату, про своє тарапіччя,— перебив він трохи прикро Теофана Петровича.— Я іду замовляти на поїзд квитки і хочу почути від вас остаточне слово: їдете з нами чи лишаєтеся тут?
— Син мій, Вадим,— прояснилось обличчя Теофанові Петровичу.— Сільськогосподарську академію в Києві закінчив. Агрономом на Вінниччині...
Вадим злегка вклонився.
— Дуже приємно,— сказа" з ввічливості.— Ну то, як тату? Яричевський застиг посеред кімнати відчужений, далекий од своїх
речей, сина, від цілого, здцдалося, світу: Худі його руки безсило звисали баторами, плечі хилииися.
— Або я знаю,— простогнав він нерішуче.
— Уже не знаєте? Але ж бо ви погодилися? — напосідав на старого син.— Колгосп мені виділив котедж, одну кімнату4 ми з Яриною вам віддаємо... А тут... самотньому і старому важко. Ніхто й кухля води ч не подасть у скруті. Тому раджу вам, тату...— Сина гнівила батькова нерішучість, але, зважаючи на чужих людей у хаті, гнів свій він тамував.
А старий Яричевський сіпнувся і рушив на сина.
— То кажеш, Вадю, що радиш... га? — останні Вадимові слова підпалила у ньому і роздули вогонь; вогонь цей бризнув старому у вічі, він розправив плечі і високо підняв голову.— А чи ти відаєш, сину, що мені всейвке життя хтось щось радив?.. Хтось... Сусіди, рідні, мати твоя.,І я завше підкорявся, завше... А нині не хочу.
— Але ж, тату,— Вадим, мабуть, уперше побачив батька гнівним і бунтівливим. — Я жадаю вам добра.
— Добра мені без цього всього, чим жив... без Тепсеня не буде. І не забирай у мене останнє, що маю,— уже просився Теофан Петрович. Бунтівливого вогню вистачило ненадовго, як і того сонячного промені на обличчі: старий на очах попелів.— Зрештою, дивися сам...
— Я замовлю квитки на всіх,— сказав Вадим.
' Яричевський зачинив за ним двері втомлено присів на перевернутий ящик.
Місто на Тепсені зосталося без імені.
День стояв високий, як телевежа. Сонце зачепилося за її вершину і повисло над ізвором. Повітря гусло настоєм полину, розпареної кропиви і характерним запахом розпеченого каміння.
Вітру б сюди...
Але вітер на дно ізвору й не потикався. Він ліниво, як пес, що за літо обріс реп'яхами, копотив монастирським дворищем, колись мурованим ребристими, рівняками, А тепер геть чисто занехаяним: скрізь видніли вирви, вижолоблені весняними потоками, купи каміння і посіченою на друзки цегли, порослої лободою та лопухами. Зрідка, припадаючи тужаві осінні гульки, вітер струшував із себе дрімоту і рвучко налітав на столітні мури Сурп-Хача, де ще вцілілі, а де обернуті н румовища, густо засновані плющем і здичавілим виноградом. Пориви ні тру були короткі, як північний лет, але й цих забав вистачало, щоб у монастирі оживали шерехи й потріскування: то, мабуть, сіявся крізь шпаринки пісок, відколювалися глина і вапно. Кажуть, минає двісті років відтоді, як Сурп-Хач спорожнів двісті років він повільно вмирає, та, мабуть, ще стільки буде вмирати,бо вітер, сонце, дощі й морози дарують йому замало часу для конання. Хіба що люди, не зваживши на охоронну таблицю, прискорять годину його смерті.
Людей тієї днини в Сурп-Хачі було небагато: крім мене, Золотої Тріски та двох "піратів" з Сердалікожії-затоки, тут походжали дві поважні дами в супроводі патлатого чоловіка, схожого на священика. Кілька юнаків залишили на стежці свої горбаті заплічники і, натрапивши в монастирській церковці східці, що вели на стіни, відразу подерлися на верхотуру. Потім пришкандибав молодик, фотограф з коктебельських пляжів, котрого мої "пірати" називали Козою. Була ще дівчина. Вона сиділа за похідним мольбертом. У руці бігав олівець, цей олівець, аркуш білого паперу і старий Сурп-Хач геть заполонили дівчину, вона тільки зрідка оглядалась, ніби вишукуючи якісь деталі на околичних порослих лісом горбах, і тоді з-під гриви розпущеного смоляного волосся зблискували величезні кавказькі очі.
І була ще в Сурп-Хачі вона, жінка...
їй одній, здавалося, посеред цього вікового пустища було байдуже і до пекучого сонця, і до густого й терпкого трунку полинів, і навіть до румовищ Сурп-Хача, що в перекладі означає — святий хрест.
Вперше я помітив її на дні ізвору, куди забрів, щоб знизу подивитися на крепиди старих терас, де колись ченці плекали виноградну лозу і садову деревину. Жінка сиділа на кам'яній брилі, потупивши донизу очі. В чорній одежинід в такій же хустині, вона скидалася на заблукану, згорьовану монастирським життям схимницю. її руки, розпластані на колінах, нервово посмикувалися, а груди, плескаті, висхлі, ходили як ковальський міх.