І чорним запитанням схилився до радіоапаратури. Родіон повів бровами:
— Якийсь "крес"... Слухаймо.
Земля казала:
— Початок тексту. "Дорогі друзі! Колеги! Дирекція Центру зважила на виняткові обставини і складність становища, в якому ви опинилися, і сповістила про них світову громадськість. Внаслідок обміну думками між Парижем, Москвою, Вашінгтоном, Стокгольмом і Токіо утворено Інтернаціональний Комітет рятування "Сонячного" — ІКРС. Комітет інтенсивно вивчає питання. Встановити походження антиракети досі не пощастило, хоча ваші повідомлення не лишають сумніву, що вона запущена людьми. Сподіваємося в найближчі години подати чіткі рекомендації щодо способу ваших дій. Тим часом радимо: тримайте "Нейтрино" у стані стартової готовності; чітко контролюйте фізіологічне і психічне здоров’я кожного члена екіпажу..."
Завжди рвучкий і напружений командир був зараз напрочуд врівноваженим. Ніби й чуприна його пригасла, і ластовиння стало непомітним. Він рівно підсумував:
— Ми не дістали від Землі нічого, крім моральної підтримки. Поки що. Будемо розраховувати на себе самих. Джефе, перекажи базі підтвердження і подяку й заступай на вахту. Родіон відпочиває, я готую "Нейтрино" до польоту.
А за кілька хвилин по тому до дверей Родіонової каюти стиха постукали. Командирова Мар’я кликала його назад, до Центрального відсіку, на розмову, і рішуче відмовлялася переступити поріг каюти. Здивований більше, ніж стурбований, другий пілот пішов за Мар’єю.
У Центральному було напівтемно. На тлі освітленого пульта і оглядового екрана величезна чорна постать Джефа карбувалася нерухомо й велично. І жодного звуку в салоні — це значить, що Джеф оповився віброзавісою. З-за овальних дверей шлюзової камери прорізувалося біле світло — як сонце, бува, світить крізь шпарини у ставнях. То командир порався біля "Нейтрино".
Мар’я сказала:
— Земля вимагає контролю за здоров’ям. Ти звернув на це увагу? Людина здатна на найстрашніші перенапруження, якщо вони доцільні. Перспектива згоріти через три доби безглузда, це руйнує волю і здатність тверезо мислити. Ми повинні уникнути негарних сюрпризів від себе самих.
Родіон дивився не на Мар’ю, а кудись у спину Джефові. Похмуро зронив:
— Висловлюйся чіткіше.
— Гаразд. — Обличчя Мар’ї було сумне. — Психологічна сумісність — тонко розрахована річ. Вона порушилася. Придивися до кожного з нас. Лі вкрай знервована, її дратують усі...
— Чому ти розповідаєш про це мені, а не командирові?
— Бо Артур... Він теж у тривожному стані. Він збуджений, нерівний, ладен вибухнути, він розлючений на всіх і на. себе самого...
— Чому цього не бачу я?
— Але ж я лікар, Родіоне... І його жінка.
— Про твою із Артуром сумісність варто було подумати до шлюбу.
— От бачиш, я дратую всіх без винятку, насамперед — тебе.
— А Джефа? — Родіон глянув уїдливо.
На її щоки впали рожеві плями. Але дивилася просто в Родіонове обличчя, на сухі його вилиці, на кошлаті чорні брови, зазирала в глибокі западини очниць і мало не підводилася навшпиньки від щирості.
— Я прошу поставитися до моїх слів серйозно. Я кажу це тобі офіційно як лікар експедиції.
Другий пілот прикрив долонею очі й різко опустив руку, немов стер з обличчя павутиння.
— Пробач, Мар’є. Кажи далі.
Жінка похилила голову, біле волосся завісою зімкнулося над її лобом. Труснула головою, обережно, ніби із заплющеними очима, сіла на стілець, зімкнула і стисла перед собою пальці.
— Родіоне, послухай. Лі хвора. Командир також.
— Хворі... по-справжньому?
— Вони пережили Цереру. Не тільки радіація, а й нервове потрясіння. Принаймні, жодного морально-психологічного тесту на дальні експедиції вони б сьогодні не витримали. За інших умов я б про це не казала. Але антиракета...
— Ти як все це знаєш?
— Ставила досліди. Відповідний набір професійних і побутових запитань, поставлених за певних умов, у певному порядку, — це дуже просто.
— І мене досліджувала? І Джефа?
— Ні! Ви здорові. Сподіваюся, я теж.
— Ти небезпечна істота, люба моя командирша, — Родіон усміхнувся безрадісно. — Про свої спостереження поки що мовчи. Так... Так-так, Артур і сьогодні фактично ухилився від оголошення Загальної ради, а підстави були.
— Ти пам’ятаєш? — Мар’я звела на нього довірливий погляд. — Тоді, після Церери... Він погоджувався з усіма, він без слова прийняв мій вирок на два тижні усунутися від роботи, аби не оголошувати Раду.
— Але чому?
— Перед лицем Загальної ради він — всього лиш один із п’ятьох. Тільки Рада перебирає на себе права командира. Комплекс. Після отого смертельного жаху, коли його покинули на астероїді... Він про те пам’ятає кожним нервом, я знаю. Повір, Родіоне, — це дуже-дуже тяжко — казати таке про свого чоловіка. Але мені буває моторошно.
— Ти б могла приспати хоча б Ліліан, без попередження?
— Досі ми до такого не вдавалися. Я поміркую.
— Гаразд. Дякую, —сказав Родіон. — Знатиму, буду готовий. І... — він торкнувся її плеча. — Будь ласка, не випробовуй мене.
4
Минула доба. Пообідали. Другий пілот був на вахті. Чорний Джеф сидів біля апаратури і вимацував безодню. Рудий Артур вів обчислення.
— То й що ж там чути? — глянув на Джефа. Той скинув навушники, повів білками:
— Що? Кумкають жаби, співають цвіркуни. Шумлять прерії. Всесвіт як Всесвіт.
Рвучко зайшла Лі, оббігла товариство гарячковим поглядом. Голосно і вимогливо гукнула:
— Чуєте всі? Я хочу бачити птаха! Щоб він ходив, крутив головою, потім розкинув крила і полетів. Щоб він опирався крилами на густе синє повітря. Чуєте?!
Відкинулася спиною до стіни і так заклякла. Джеф із тривогою дивився на дружину, шукав нового в її обличчі. Смаглява, вона зблідла і через це здавалася сірою, ніби зовсім вицвіла. Рудий командир скоса глянув на екран і відсторонено сказав:
— Добрячу зброю вміли вони робити...
Лі насмішкувато пирснула. Ледве процідила крізь зуби:
— У нашого командира з’явилася схильність до медитацій. Натомість він мусить вирішувати і диктувати, а ми — виконувати. От і все!
Родіон озирнувся, зачекав, що скаже Артур, і тоді подав голос:
— Командир наказує, а не диктує. Він подає розумні і зрозумілі для всіх накази. Диктатором намагається стати лише той, хто вважає себе найрозумнішим. Але такого переконання доходять тільки прямолінійні, обмежені люди.