Відповідальність за здійснення цього плану Мар’я хоче взяти на себе. Лі провела долонею по її плечу, торкнулася золотого волосся:
— Гарне...
Мар’я кинулася їй на шию і схлипнула:
— Мої любі!.. Скільки у людях величі.
Вона розкуйовдила жорстку мідну чуприну Артурову. А Лі пішла до себе.
За пультом сидів Чорний Джеф, а Родіон у Центральному дивився фільми. Потім клацнув вимикачем і скинув кіноокуляри. Покликав, щоб переконатися, чи є віброзавіса:
— Джефе?
— Так.
— Слухай, — сказав Родіон. — Ти чоловік моєї сили. Я таких зустрічав не часто.
— В тобі теж... щось таке є! — Джеф зніяковіло бухикнув.
— Похвалили один одного. Треба було й справді... тебе у "Нейтрино".
— О ні! Кому я потрібен.
— Себто?
— Розумієш... Мені завжди, все моє життя потрібні люди. А я їм не дуже. Бува, почуєш, що в місті з’явився старий товариш чи просто земляк, біжиш до нього, аж засапаєшся. А він ввічливо так дивується: "Ах, справді, ми ж давні знайомі! Як це приємно..."
— Я теж таке знаю. Це не на користь наших знайомих, та й квит. — Родіон стримано засміявся. — Відтепер все буде інакше.
Джеф не посміхнувся. Він вицідив крізь зуби:
— Злочинно, що не відправили Мар’ю.
— Це минулося.
— Вона вважає, що ти її недолюблюєш. Родіон трохи помовчав і похмуро бовкнув:
— Це не входить до моїх обов’язків.
— Нове повідомлення з Землі може надійти вночі. Коли ми з тобою будемо спати, а чергуватиме Артур.
— Я про це думав. І...
Родіон замовк.
— ...я відімкну мережу електросну.
— Роби, як знаєш.
— Не ухиляйся. Твоя думка?
По паузі Чорний Джеф мовив:
— Так. Щоб ніхто нікого випадково не приспав. Щоб не проспати виклик Землі.
— Атож. Я й побоююсь випадку. — Родіон замовк, завагався, прочистив горло. — Слухай, Джефе... Я підрахував: можна напевне, гарантовано врятувати "Сонячний" і двох людей на ньому.
— Ну?
— Для цього треба, щоб троє викинулися у Простір.
Джеф мовчав, не озираючись, сопів, потім похитав кучерявою головою:
— Ні. Не виходить. Залишити двох жінок не можна — без пілота не долетять. Артур і Лі? Не долетять. Вкрай виснажені. Лишити... Стривай! Тебе і Мар’ю — ось єдино можлива комбінація.
— Ото ж бо і є: мене і Мар’ю! Поза обговоренням. Я собі думав: Мар’я і ти.
— Я не пілот. Все. Стоп, Роді!
По паузі Джеф озирнувся і ледь посміхнувся другому пілотові:
— Ми домовилися: я про всяк випадок прокинуся не о восьмій, а о четвертій, як тільки на вахту заступить Артур. Та й сидітиму тихенько у себе.
Опівночі Родіон змінив за пультом Джефа. Той відразу пішов до себе. Перш ніж лягти, уважно подивився на Ліліан. Вона була в забутті чи нездоровій дрімоті. Губи випнулися в гидливій гримасі, світло нічника виліплювало лоб, ніжні опуклості вилиць і щік. Вії лежали на смаглих щоках чорними півколами. Обличчя було несвіже, недобре.
7
О четвертій командир заступив на вахту. Родіон тільки запитав:
— І Мар’я встала?
— Так, — відказав Артур. — Ми добре відпочили. Добраніч і тобі, Родіоне!
Мар’я вийшла о пів на п’яту. Зиркнула у дзеркало, обличчя здалося паперово синім. Перезирнулася з Арту-ром і заглянула до каюти Родіона. Пересвідчилася, що другий пілот спить, і увімкнула електросон, щоб, бува, не прокинувся передчасно.
Лі лежала на своїй койці, заклавши руки під потилицю. Коли оголені нерви підказали їй, що надійшов час, — вона нечутно підвелася, увімкнула Джефові електросон і на мить затримала очі на його кучерявій потилиці. Вийшла до Центрального
Мар’я стояла посеред салону. Трохи розгублено вона торкнулася свого волосся, знизала плечима і вронила руки.
— Нехай, — мовила рівно, відсторонено. — У просторі волосся все одно не лежатиме, там дожна волосина буде сама по собі. Який жах! Не жіночий труп, а велика жовта мітла. У що переодягатися? У скафандри?
— Навіщо? — спитала Лі.
— Правда. Я не подумала. То... отак? У нічному?
— Хоч і без нічого, — сказав Артур.
Мар’я подивилася на подругу. Лі ледве тамувала нервове тремтіння. Мар’я підійшла до панелі приладів.
— Я їм скажу... Добре? Скажу останнє слово, а на столі лишимо записку, щоб послухали. Добре?
Увімкнула звукозапис, бо ніхто, не заперечував. Вона сказала:
— Любі наші. Ми виходимо. Не жалійте нас, не плачте за нами, ви розумієте: іншого виходу немає. Викиньте з "Сонячного" все зайве... Родіоне, я тебе безмежно поважаю, з тим і вийду, знай про це. Джефе... Тут поруч Лі й Артур. Я не соромлюся. Я люблю тебе і в останню мить щаслива, що передаю своє життя — у твоє. Прощавай і не сердься на мене за це рішення. А вдома зайди до моїх мами і тата і скажи, що вони в мене найдорожчі і що ти мій чоловік. Бажаю щастя і найдовшого життя у світі!
Мар’я вимкнула запис, обернулася до тих двох:
— Тепер ви?
Лі не зводила з неї очей:
— Ні, я не можу.
— Ні?..
— Ні!.. — Лі не вистачало повітря, вона говорила уривчасто і часто зітхала. — Я мала таку галюцинацію: тебе і хлопців за борт. А нам удвох... з Артуром... врятуватися на кораблі... Я йому розповіла... він каже: "Це добре!.. Це така гарна думка. Тільки на борту треба лишити хлопців. А самим викинутися!.."
— Немає часу, — сказав Артур.
Він підійшов до пульта і увімкнув автоматику. Дверцята шлюзової камери розчинилися. Там було темно.
— Це недовго, — прошепотіла Мар’я. — Тиск відразу впаде до нуля, повітря не стане, температура потойбічна.
— Миттю, — кивнув Артур.
Мар’я зазирнула в чорну пройму. Лі не втрималася, ухопила її за лікоть. Мар’я озирнулася на подругу, взяла за руку, Лі ледве стримала рух жаху — назад, від Мар’ї. Артур зосереджено дивився в отвір.
— Н-ну... — буркнув він. — Зараз автомат зачинить двері.
— Ходімо, — мовила Мар’я. — Відразу троє?
Артур похилив голову.
— Мар’є. Ти можеш зостатися. Я не смію тебе неволити. Я керувався вищою доцільністю...
— Арті. Ти не змушував мене. Їм буде тяжко... погодитися... Але ж ти керувався вищою доцільністю!
Він обійняв жінок за плечі, вони обидві тремтіли.
— Треба було третім узяти Джефа. А тебе лишити з Родіоном.
Лі ледве розтулила губи:
— Треба швидше. Лізьмо. Мар’є. Артуре. Що це ви розговорилися? — її зуби дрібно цокотіли.
Мар’я сказала:
— Не чіпайте Джефа. Ми керувалися вищою доцільністю.
Залізні жмені командира стисли плечі жінок. Він легко відірвав обох від підлоги і боком переступив поріг шлюзової камери. Засвітився плафон над головою, повітря тут було згусле, з металевим присмаком. Овальна пройма до Центрального світилася жовтувато-сонячним світлом життя. Друга стіна являли собою шафу із скафандром, третя — дверцята до порожнини, де раніше був "Нейтрино". У четвертій стіні були овальні герметичні дверцята, котрі виводили у простір.