— Щаслива?
— Без неї було спокійніше. Але коли це сталося — світ розпочався з самого початку. Ніби раніше нічого не було.
Вона ступила ще ближче, поклала йому руки на груди і торкнулася щокою його щоки.
— Почалося життя. Я така марнославна, твоя правда, я навіть думала про себе, що я... ну, неабияка. А виявилося, що я почалася тільки тепер.
— Ми обоє почалися тільки тепер. — Він обережно гладив її волосся. — Ми не можемо отак собі скінчитися. Але треба їм сказати.
— Так! Так... Нехай лиш мине оця... криза. — Вона повела очима на екран із зображенням антиракети. — І відразу скажемо. Ти скажеш Лі, а я — Артурові... Хіба ми можемо отут загинути? Ми ж тільки починаємося, любий!
Потім до Центрального відсіку зайшов Артур. Родіон вимкнув віброзавісу. Командир, проглядаючи стрічку із викладками комп’ютера, буденно сказав:
. — Якщо запустимо на Землю "Нейтрино" з людиною, а тоді повикидаємо з корабля усе, що можна, — щоб решту часу прожити тут, як троглодити в печері, — ми зможемо дати кораблю нове прискорення близько трьох десятих.
— Дістанемо реальний шанс? — запитав Чорний Джеф.
— Не дуже певний.
— Тобто... — озвалася Мар’я, — "вона" теж може дати таке прискорення?
— Це не виключено.
— Покликати до розмови Лі? — запитав Джеф.
— Вона спить, — сказала Мар’я. — їй треба відпочивати. Багато відпочивати.
Сиділи, скоса позирали одне на одного. Артур був суворий. Схиливши голову, уважно дивився в підлогу. Мар’я ловила полиски Джефових очей, а він супився. Родіон тер долонею чоло — хвилювався.
Першою почала Мар’я — її голос "плив", як звукозапис на плівці, коли магнітофон погано тягне:
— Цей чоловік повинен мати гарто-овану волю... великий космічний до-освід і зна-ання... Він оди-ин розповість на Землі про все, бо ж "Сонячний" може й не поверну-утися. Цей чоловік повинен бути найціннішим.
— Ми тут усі найцінніші, — перебив командир свою дружину. — Обоговорюємо всіх по черзі. Я "Сонячний" не залишу, бо я капітан. Говорімо спочатку про Родіона.
Родіон підняв руку. Довгі пальці ворушилися в повітрі.
— Увага. Я з вас усіх прожив найбільше і бачив найбільше. Я самотній. Моєму синові двадцять три, він науковець і вивчає історію дев’ятнадцятого століття. Далі: чи може полетіти Лі?
Всі знітилися. Артур був сухий, незворушний:
— Кажи, Мар’є, — наказав дружині.
Мар’я з розпачем дивилася на свої пальці, зведені перед обличчям. Хилила голову.
— Лі не витримає...
— Згода, — сказав Артур. — Далі. Голос Чорного Джефа аж загримів:
— Під час катастроф найпершими рятують жінок і дітей! Отже, Мар’я! От і все! Без варіантів!
— Без варіантів, — чітко ствердив Родіон. — Без варіантів.
Мар’я нервово гукнула:
— У нас цей звичай не має смислу! Треба дбати про доцільність.
Артур так само глухо сказав:
— Я не маю заперечень проти Мар’ї. Але я її знаю найкраще, бо вона моя жінка. Вона теж може не витримати. Коли ми з Ліліан потрапили у біду — Мар’я плакала, як дитина.
— Нехай собі плаче, — сварливо сказав Родіон. — На два місяці польоту сліз не вистачить. Вона тобі й Лі повернула здоров’я, хоч і рюмсала.
— Не заперечую, — повторив командир.
Мар’я уже плакала. Сльози роїлися під очима, збігали по щоках і з підборіддя скапували на груди. Вона вела через силу:
— Корабель не може зостатися без лікаря.
— Загинути без лікаря навіть простіше!
Це вигукнув Джеф. Ясний вираз обличчя не пасував до змісту його слів. Він відверто радів — радів, що Мар’я врятується від загибелі і добереться до Землі.
— Не хочу... Не хочу... Не хочу! Вперше за час польоту Родіон закричав:
— Розпускаєшся! Тебе відсилають не через те, що ти така гарна! Ми керуємося тільки доцільністю, чуєш? Твоїм віком, твоєю вагою!
— Хіба це важко зрозуміти? — голосом, руками, бровами Мар’я благала про розуміння, вимолювала його, жебрала хоч крихту. — Я не зможу. Зрозумійте, любі. Не зможу жити, маючи за собою вас, загиблих. Я ж тоді просто умру! Пробачте, не сердьтесь, любі мої, всі люди різні, я — отака...
— Найкраща? — запитав Родіон.
— Люди такі різні! Одні можуть усе, такий тип нервової системи, а інші ламаються і гинуть. Я ж не себе жалію, зрозумійте, Артуре, Родіоне, зрозумійте! Нехай я загину отут, разом із вами! А відіслати треба повноцінну людину. Щоб була певність, що вона долетить!..
— Я заступаю на вахту, — спокійно мовив Артур. — Мар’є, цить.
І командир мовчки зайняв крісло при пульті. Родіон двома кроками підплив до Мар’ї, втупився в гарне знервоване обличчя. Дивився десь повз її очі, а продовжив ніби заспокоєно — навіть із ноткою допитливості:
— Ти вважаєш за припустиме, щоб ми витримували твої примхи? Але ж ти оце намагаєшся зруйнувати нашу спілку і знищити наші можливості...
Артур вже ніби й не помічав, як у салоні напосілися на його дружину. Увімкнув віброзавісу й ізолювався. Тим часом розгублена Мар’я відступала від Родіона, вона з благанням зиркнула на Чорного Джефа, але той дививсь убік.
— Родіоне, — пригнічено сказала вона. — Я ніколи не розуміла, чому ти мене так не любиш.
Родін сховав очі і відвернувся.
— Я хочу добра... — безнадійно повторила Мар’я. — Добра, розумієте?
Сухі щоки Родіонові зблідли, під лискучими вилицями заграли жовна, кошлаті брови сіпалися. Він би знову вибухнув, якби не пролунав терплячий голос Джефа:
— Мар’є, послухай, служити добру через самозречення — значить впадати в гординю. Такі особи уявляють, ніби власним стражданням заплатили за монополію розуміти: що єсть добро. Як святі великомученики.
— Не треба церковного... — зацьковано прошепотіла Мар’я.
Джеф підвівся-піднісся над Мар’єю на всю височину могутньої постаті:
— Гаразд! Без церковного! Інтимне. Тільки про любов. Будь ласка. Добра і схильна до самозречення жінка встромляє своєму коханому гак під ребро, підтягує під стелю і, плачучи від жалю, пояснює: "Мій любий! Поступово ти звикнеш до свого стану і зрозумієш, що висиш там заради свого ж добра!.."
Родіон побачив, осягнув раптом, що розмова Джефа і Мар’ї — то розмова своїх людей, котрі покохали одне одного і вже зрозуміли свою любов. Він уперше не відчув роздратування від того, що два подружжя не трималися купи, а все відчутніше перехрещувалися. Навіть більше побачив Родіон: у тому перехрещенні була своя логіка і нова гармонія кольорів. Ніжна біла Мар’я і могутній Чорний Джеф; смаглява напружена Лі і нестримний вогневолосий Артур... Не роздратування, не моральне заперечення відчував у собі Родіон, — у цій новій гармонії він передчував небезпеку, хоч і не розумів, з якого боку вона насувається.