"Коли мадяри зайняли Закарпаття, – закінчував свою розповідь листоноша, – я на своєму ровері втік із Срібної землі в Жаб'є й живу тут донині. А яку долю зустріли Петро з Калиною, того, напевно, ніхто не знає…"
Оленка вимогливо дивилася на Олексу: хоча б один іще епізод згадайте, адже ви жили там до самого упадку Карпатської України: що трапилося потім, куди поділися Петро з Калиною, чей не пропав навіки слід за ними… Проте Смоляк безпорадно дивився на дівчину: він нічого більше не міг пригадати.
Та виручив його Тимко Мадрашора: ні листоноша, ні Оленка навіть не запримітили, що він весь час сидів за столиком поруч і прислухався до розмови.
"Мені відомо, що було потім, – промовив Тимко. – Я тримав тоді в Хусті крамницю й хорунжого Петра Шумея знав".
"То можна мені за якийсь час прийти до вас, пане Мадрашоро? – попросила Оленка шинкаря. – Я мушу хоч би тиждень для газети попрацювати… А тоді прийду, добре?"
Пан Тимко згідливо кивнув головою й подався до свого дому. Оленка стояла непорушно біля буфетної повітки й згадувала недавню розмову з Федорою: таж то вона донька Петра, а Данило – внук хорунжого Шумея… Он як! Але куди подівся Сафат, якого Онуфрій мав відвести до нені? Де та неня жила, в якому селі – їх так багато в горах. І який рід пішов від молодшого сина опришківського ватажка? А той келеп, що зламався на голові Джемиги, – чи не Петра Шумея? І як він міг опинитися в Йосипових руках?
Оленка бездумно дивилася, як видряпується на високий ровер маленький листоноша, як не слухається його керівниця, тож підтрутила ззаду за сідло; зніяковілий за таку допомогу поштар вдячно кивнув Оленці головою й зник за поворотом, а дівчина далі стояла непорушно й чула тільки шум Черемоша й столітніх гаджуг над скалами – і той вічний гомін гір глагоїв розтривожену нерозгаданими таємницями її душу.
Розділ сімнадцятий
Овечі отари перекочувались у вранішньому серпанку на полонинських гонах і зникали з Данилових очей, тільки вузьке плато Чорногорського хребта і схили обабіч бульбашилися, нібито земля закипіла від несусвітньої спеки.
А було прохолодно, мрячно, й зіщулена продрягла постать чабана з предовгою ґерлиґою в руці меншала, тоншала й пропадала з виду за сивими плахтами туману, й дійняла тоді Данила застережлива думка, що прибув він у гори не родоводу свого шукати, а зібрати хоч трохи фольклорного матеріалу для дисертації. Він уже зафіксовував у пам'яті дещицю з розповіді ватага, завтра ж дослухає від нього історію Калини, й перепаде йому з мови старого Мочерняка ще й добрий розсип гуцульської мудрості… Але ж і цей чабан не нинішній, щось знає – і треба його наздогнати.
Данило приквапив кроку, бредучи по пояс у молочній повені, яка вже запарувала під сонцем і почала скочуватися валами у бездонні ізвори. Й наздогнав і розбалакався з підстаркуватим пастухом – чабан виявився балакучим і не шкодував ділитися своєю ознайомленістю з лихими й добрими силами гір.
Бо знався він із справжніми відьмами й арідниками, які з правіку снуються полонинським безлюддям: чорт за валуном ховається й жде лише менту, коли проходитиме пастух, щоб підставити ратицю – звалить необачного на землю й дух йому запре, а тоді в смерековому борі пролунає злобний регіт – то супружниця арідника відьма-босорканя, прибравши подобу пугача, знущається глузливим сміхом над знепритомнілим чабаном.
Гай-гай… На нас звідусіль чигає небезпека! Нявки-повітрулі, як тільки впевняться, що духу Чугайстра близько не чутно, тут же проступають із мряки – такі тендітні, аж прозорі, й на твар неймовірно вродливі, а низом на риб схожі – луска сріблом висвічується на литках, і треба відводити очі, бо коли якась упіймає твій погляд, то вмить зачарує й поведе в провалля, з яких ніхто ніколи не вертався…
А ще нападає на овець блуд, і вони зникають у сизому мреві… А ще опівночі приходять до колиби нічниці й відбирають сон у пастухів, щоб ті, невиспані, протягом дня геть заморилися… Але то ще не все, мій золотий паничу: розпусні яритниці досвітками збирають росу в чорнопалені гладунці, ще й веселки спивають, а потім у тих зачарованих водах варять трут-зілля, примовляючи: "Тирлич-тирлич, милого приклич". І коли такій попадешся в руки, то від любові зчахнеш – й по тобі дим та й нитка…
Проте й велике щастя може трапитися чабанові, якщо він на мертвецький Великдень, у Святий четвер, знайде у травах червону крашанку, що її зніс сокіл-род, й стане пастух умить багатієм, але таким, що золотом засипав би глибоку долину – є ж на світі такі щасливці, бо звідки взялись би серед гірської бідноти маєтні ґазди?
А людина не вмирає, милий паночку, душі померлих переходять до оленів, і непрощений гріх має той, хто полакомиться застрелити роганя… А ще відважні чоловіки після смерті стають вірлами, вдовиці – чайками, убивці – вовкулаками, а ведмідь, який роздер людину, перемінюється в камінь… Люта ж змора душить тебе уві сні, перемінившись у нетлю – труп'ячу голову або в кажана, та нічого вона не спроможна тобі поганого вчинити, якщо застромиш голку в одежу або зашиєш у рубець зубок часнику…
А іноді стаєш невмічний супроти гемонських сил, бо їх тьма-тьмуща в природі: болотяники, лизуни, потерчата, очеретники, попелюхи, інклюзники – якщо ця нечисть причепиться до тебе, тоді шукай серед людей зелійника – знавця цілющих трав, які він збирає вранці, поки роса ще не впаде й собачого гавкоту не чутно; зілля тоді само про себе дає знати: я від голови, я від живота, а я від любощів; і зриває той знахар золототисячник, ведмеже вухо, чистотіл, підбіл, блекоту – мають вони таку путерю, що й мертвого воскресять…
Є ще серед гуцулів мольфари, які вміють відвертати град. Вискочить ото з недеїв чорний чоловік, головатий, з кудлатою бородою, на чорному коні, тримає в руках міх із замерзлою водою й кричить: "Не втримаю!" – "То прямуй у байрак, що за нивами, і там скинь!"
А в проваллях, паничу велебний, живе бездонник – такий собі маленький чоловічок. Як його розсердиш, то він дерева з коренем поперевертає, але ти посади калину на узліссі, і ніякий біс не спроможеться вчинити в діброві нічого злого.
Й мусиш знати, хлопче, що бджоли кусають лише грішників…