Ніхто не міг достеменно підтвердити справдешність лихої поголоски, але ні один всезнайко теж не мав підстав її заперечити, то жив Онуфрій на узліссі, відмежований від села Колочавкою й людською підозрою, а ще й людською завистю на своє багатство. Проте колочавці найчорніше заздрили Онуфрієві з тієї причини, що він перший віддав свого сина Петра на науку в Мукачівську торгову академію – такого трафунку в нашому селі досі ще не бувало.
Я був найменший з багатодітної убогої родини; сестри повіддавалися в сусідні села, старші брати валили дерево в бутинах і сплавляли дарабами по Тисі до рахівських тартаків, а я вдався вутлий і малий зростом, то нянько віддав мене до церковно-приходської школи, щоб я навчився письма, й коли мені виповнилось десять років, продав телицю, купив в Ужгороді ровера, цього самого, що он стоїть припертий до паркана, й виклопотав для мене в колочавського поштового урядника посаду листоноші. І відтоді й донині я за іншу роботу не брався.
А Колочава довга, як руський місяць, а дорога – мов ремінь, і ти котишся собі ровером поміж хатами й жидівськими крамницями, завертаєш у двори й приносиш людям радість, якщо то лист якийсь чи на гроші чек, або ж смуток, коли я мусив подавати неплатникові податку позов до суду. Згодом вже й газети почали приходити до письменних людей, – і кручу я водно педалями, а із-за воріт виглядають насторожені чи то обнадіяні на добру звістку пожильці й зустрічають мене як дорослого. Я цим пишаюся, і так мені любо промірювати дорогу від Стримби до Стрементоша й позирати на менші й вищі горби, що виросли обабіч шляху, та завше зупиняв погляд на будинкові з череп'яним дахом, який визирав з узлісся, й невідступно мозолила мене цікавість, що то за чоловік – той Онуфрій Драгирук: праведник чи злочинець, а як розгадати, коли кожен знає, що не всяк той безгрішний, хто в церкві перед престолом свічку тримає, і не той лишень злодій, що краде, а й той, який драбину приставляє.
Так я собі думав одного разу, поглядаючи на Онуфрієві забудови, як ураз побачив стрункого парубка, що жваво вихопився з лісового обійстя й збігав стежкою на дорогу. Він наближався до мене, я мимоволі сповільнив їзду, приглядаючись, й таки зіскочив з ровера, коли упізнав у тому хлопцеві, одягненому в студентський віцмундир, Онуфрієвого синка Петра, якого лише один раз бачив, коли подавав йому через вориння ужгородську українську газету.
Вродливий був Петро – високий, стрункий, обличчя мав відкрите, мужнє, він спирався на блискучий топірець із загнутою голівкою, й це додавало йому статечності, – я подумав, що в такого хлопця мусить бути й добра душа, і батько його не міг бути вбивцею; я чіпко приглядався до леґіня, й він зупинився, подумавши, певне, що я везу йому пошту.
Якусь хвилину ми дивилися один на одного, мовчки вичікуючи, хто перший заговорить, і врешті Петро спитав:
"Пошту маєш для мене, Олексику, що зупинився?"
"Нема нині газет, – відказав я, а сам не відводив погляду від мосянжового топірця. – Яка файна бартка в тебе! – промовив я із заздрістю. – Певне, опришківська…"
"А так, опришківська! – гордо мовив Петро. – Ще дідова".
"А хіба дід твій теж був опришком? Кажуть, нібито лишень нянько ходив із Шугаєм…"
"Багато хто колись опришкував… – сказав Петро невизначено. – А бартка дідова".
"То нею твій нянько зарубав Шутая?" – вихопилося в мене, і я тут же пожалкував, що сказав таке, в що й сам не вірив.
"Хто тобі такого наплів?" – насторожився Петро й неприязно глянув на мене.
"Люди мовлять…" – відказав я, потупивши очі в землю.
"Добре кум говорить, лишень кривий рот має… Не вір тому, хлопче, мій нянько чесний господар… Але ти ще замалий, щоб таку мову з тобою провадити".
"Який малий, коли пошту розвожу!"
Петро ступив крок, щоб піти собі геть, проте спинився.
"Нині в домі "Просвіти", – сказав, – буде представлення: "Летюча естрада" приїжджає з Мукачева. Мене вислали першого, щоб підготував приміщення… То замість слухати людські брехні, а потім переповідати, ліпше прийди подивитися концерт. Ти, бачу, цікавишся опришками, а вони увечері вийдуть на сцену".
"Справжні?"
"Справжніх уже немає, хлопче".
"А кому бартки полишили?"
"Ту зброю візьме інше войсько".
"Як же то войсько називається?"
"Карпатські січовики!" – сказав з викликом Петро й пішов не оглядаючись.
Колочавська "Просвіта" займала колишню корчму Мехела Гофштейна, яка стояла в центрі села неподалік церкви. Корчмар збанкрутував, коли найзаповзятливіші сільські пияки, спонукані просвітянами, заприсягайся на Євангелії не вживати спиртного навіть у храмові свята. Тоді Мехел продав громаді корчму разом із просторою стодолою, яка служила йому складом для бочок з пивом, а теж возівнею для виїзної брички, – й покинув село.
У тій стодолі мукачівські пластуни з Торгової академії, під началом Петра Шумея, влаштували глядацький зал зі сценою: повкопували в земляну долівку лавиці, приладнали завісу, що пересувалася на шпульках від ниток, серед студентів знайшовся художник, який намалював декорації, й назвав Петро колочавський самодіяльний театр "Новою сценою", в якому ставили аматорські вистави, проводили пластунські злети, а нині запросили студентський ансамбль з Мукачева – "Летючу естраду".
Я з нетерпінням чекав, коли розпочнеться концерт, на якому мають танцювати опришки, а я ніколи їх не бачив, хай і перебраних; в мене аж жижки затряслися, коли в Мехеловій стодолі, набитій ущерть людьми, роз'їхалася на шпульках у два боки завіса, сцена відкрилася, і в лівому її куті наготовлені троїсті музики вдарили марш, якого ще досі ніхто не чув у Колочаві. Й на подіум вимарширували не опришки, а стрільці в мазепинках і сталевого кольору мундирах, вони внесли синьо-жовтий прапор, вишикувались у два ряди й заспівали пісню, яку я запам'ятав на все життя:
Гей там на горі Січ іде.
Гей жовто-синій стяг несе.
Гей жовто-синій, наше славне товариство,
Гей маршируєм – раз, два, три!
Й до мене з цією піснею увійшов новий час, якого ні я, ні ці люди, які сиділи на лавицях у стодолі, ані хлопчаки, що повилазили на крокви під дах, бо в залі не вистачало місця, – ніколи не зріли. Та, напевне, передчували його прихід, й коли той час з'явився – ще не бачений, але знайомий – у вигляді переможної пісні, зал підвівся й хором заспівав разом з вояками; і звідки народ знав ті слова, я й досі не можу збагнути, можливо, вони віками таїлися в головах люду, а тепер зринули, щоб прославити нову добу.