"Але ж, всечесний отче, ви, напевне, запам'ятали, про що йшлося в пам'ятці", – закинув гачок Шварна.
"Не міг би всього докладно переказати, там багато чого було понаписувано… Та найбільше – про останнього ватажка опришків Миколу Шумея, котрого Драгируком звали – його в кінці XIX століття повісили в Коломиї. І ще про розмир між Шумеями: одні займалися розбоями, а інші покинули опришківство й стали ґаздами в Явірнику. То запідозрили опришки ватажкового брата Ілька – вітця відомого вам, пане Лук'яне, явірницького ґазди Пилипа. Автор пам'ятки припускав, що не винен був Ілько Шумей і не він показав мандаторам печеру, де переховувався Драгирук, а навели смоляків до сховку теребізькі конокради… Однак опришки вбили Ілька… Та ви про це, напевне, ліпше знаєте, бо той Пилип був якимось кревняком вашої жони".
"Анічогісінько не чув! – засвітилися очі в Лук'яна, немов у рибалки, в якого наживку проковтнув товстелезний сом. – А мав би знати, це ж для історії, яку я пишу, – яка ж би то була знахідка!"
"Про той розмир написано там вельми коротко, – продовжував отець. – А ще мовилося в пам’ятці, але то вже з царини легенд – про чарівну мольфарську бартку, яку ватажок скинув з плахи в натовп, що зійшовся на страту, й нібито сказав перед смертю: "Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!" Й начебто схопив її молодий леґіник, синок ватажка, і втік з нею у срібну землю…
В Оленки випала з рук виделка й дзенькнула об тарілку. та ніхто на це не звернув уваги.
Ґазда Андрей відняв від обличчя долоні: жура спливла з його виду, зморшки вигладились, й він сказав до Лук’яна Васильовича:
"Я дещо знаю про той розмир, пане вчителю. Ця байка ходила межи людьми й до мене прибрела. а втім, про це знали старі люди, навіть хтось пісню склав… Міг би вам розповісти те, що чув".
"Зробіть таку ласку!" – аж зойкнув Лук’ян Васильович.
Варцаба розкурив схожу на саксофон мосянжову люльку й почав повагом розповідати. Й ніхто не помітив, як насторожилася панна Оленка, ніби в тій розповіді мала вона почути щось страшне або ж спасенне для себе.
Розділ одинадцятий
До Явірника дійшла звістка, що Довбушеву печеру на Чорній горі, яка вивершує вододіл між Черемошами, обступили ровти драгунів і пушкарів, і після недовгої облоги вивели на світ Божий Миколу Шумея із Зеленої та й запроторили його в устєріцьку катушу. А ще розповідали очевидці, котрі бачили, як вели ватажка до Устєрік: збивали його смоляки, а найдужче пушкарі до смерті за те, що загрожував він їхнім маєткам і спокій відбирав протягом десятка років.
Й коли дізнався про це брат Миколи Ілько, який три роки ховався разом з ватажком у печері, а потаємно від брата за награбовані в орендарів і посесорів графа Дідушицького гроші розбудувався в Явірнику й сім'ю там мав, то й зітхнув полегшено, й хоч та підла втіха діймала докором його сумління за те, що покинув у біді Миколу, – ревно взявся до роботи, щоб тепер, уже в безпеці, вибудувати величну ґражду під Думською горою.
Бо коли брати на тверезий хлопський розум, то з тією опришківською сваволею давно вже треба було розпрощатися: Довбушеві часи минули, залишилися після нього тільки назви скал, печер, комор, вершин; народ полюбив легенди про опришків, які вже не загрожували ні життю, ані маєткам гуцулів, а то й вивищували тих, хто прилучався до історії збойницьких родів: живих раді були позбутися, бо ж і Довбуша вбили свої, зате пам'ять про мертвих підносили до високого чину визволення, яке хоч і ніколи до людей не приходило – все ж залишалося в їхній свідомості рожевою мрією, а в той же час сповідники тієї сваволі записувалися до пушкарів, називали себе захисниками маєтних господарів, а ті своєю чергою нарекли їх Апостолами, живих же опришків прозвали Злодіями.
Ілько Шумей не захотів більше опришкувати: йому в печері марився ситий ґаздівський затишок – худоба, вівці, коні, повні бербениці бриндзи, букати вудженого сала в коморі, кружала ковбас на жердках під кроквами, повна хата дітей, празнешні столи на храмові свята, а за столами захмелені гості, й колядники під вікнами на Різдво, які славлять чесного ґазду, а не розбійника, збойника, вовкулаку: "Ми вам хочемо заколядувати, як та ластівка в новім стрішку, як та зозуля у веснянім садку", й не раз, прокинувшись посеред ночі в печері, втирав Ілько гіркі сльози, бо не більше, як два рази до року, міг він закрастися до рідного обійстя, обцілувати жону та синочка, а вдень брат Микола суворо приглядався до його жури й говорив ніби сам до себе:
"За зраду кождого уб'ю!"
Цю погрозу ватажок повторював усе частіше, застерігаючи перед розбродом брата й решту опришків – ніби заклинав їх бути йому послушними. Й Ілько день відо дня щораз терпкіше відчував на собі Миколин погляд, та й леґіні, які перебували разом з ним у печері, сторожко спостерігали, як брат ватажка все більше відчужується, закривається в собі, немов слимак у мушлі, а що думає, які мислі виношує в голові, не важко було вгадати…
Після того, як загін Миколи Шумея-Драгирука напав на кутську мандатарію й дощенту погромив її, – посесор графа Дідушицького Бендас подвоїв ровти смоляків, та й пушкарів утроє більше прилучилося до нього, й зацьковані опришки, немов вовки на панських ловах, заплутували сліди по узворах буркутського хребта від Оглєнди до Тарниці. Перстень смоляків невтримно звужувався, а ще треба було ховатися від конокрадів, які переганяли коней з Буковини на торги до Сигету і влаштовували собі відпочинкове стоїще під Будачівською горою поблизу румунського кордону; конокради за дозвіл безкарно переганяти табуни виказували смолякам опришківські криївки, і їх треба було дужче боятися, ніж цісарських жовнірів, оскільки вони знали найпотаємніші звірині путівці.
Зазимували в Довбушевій печері на Чорній горі, терпіли довгу й люту студінь, й сам ватажок поник і все частіше підмугикував безнадійну опришківську пісню – "Не довго нам жити дадуть, як сніги упадуть, головой наложим…" – і все менше чулося бравури в словах – "Тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб'єм", – і приглядався вже тепер Ілько до Миколи, чи то в нього, бува, не снуються думки про тепле обійстя, гаряче тіло жони, дитячий щебет і пухкий ліжник; а чом би подібні мислі не мали втискатися до голови, коли вже найбідніші горяни не йдуть в опришки, а багатші, гірше за жидів скупарями ставши, не виносять більше на плаї ділеток з гуслянкою й мішків з кукурудзяним борошном – все це тепер треба забирати в людей силою: озлоблені збойники виносять з хат кожухи, ліжники й повні бербениці, і вже не сприймає їх посполитий люд за героїв – минулися назавше славні часи Мирона Штоли, Івана Богуславця, Дмитра Марусяка, та й проминає час останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука: з колись мужнього його обличчя прозирає нині страх загнаного звіра й туск приреченої людини…