— Бідність не порок, пане брате, ну та вже що! звісно порох, не міг обиди перенести... Ви певне чим небудь проти него обидились і самі не вдержались, — тягнув дальше Никодим Томич, приязно звертаючись до Раскольнікова, — однак се ви без причини: най-бла-го-род-нІйший, я вам кажу, чолбвік, але порох, порох! спалахнув, закипів, згорів — ї нема! І все минуло! І в результаті одно тілько золото серця І його і в полку прозвали: "поручник-порох..
— І який ще п-п-п-олк був! — озвався Ілія Петрович, вельми вдоволений, що його так приємно поскоботали, од-накож у& ще хмурився.
Раскольнікову* нараз захотілось сказати їм всім щось незвичайно приємне.
— Та прошу вас, капітане, — почав він вельми свобід-но, звертаючись нараз до Никодима Томича, — увійдіть і в моє положення ... Я готов навіть просити у них прощення, коли я в чім зобидив. Я бідний і хорий студент, задавлений бідністю. Я колишній студент, тому що тепер не можу утримати себе, все-ж таки я дістану гроші... У мене мати і сестра в ... й губернії... Мені пришлють і я ... заплачу. Господиня моя добра людина, але вона так розлютилась, що я стратив лекції і не плачу вже четвертий місяць, що не присилае мені навіть обідати... І не розумію зовсім, який се вексель. Тепер вона чіпаесь мене за отсей довжний лист, що-ж я її заплачу, посудіть самі!...
— Але-ж се не наше діло ... — знов завважав письмоводитель .,.
— Позвольте, позвольте, я се дуже добре знаю, яле позвольте і мені розяснити, — підхопив знову Раскольніков, звертаючись не до письмоводителя, а заедно до Никодима Томича, однак стараючись всіми силами звертатись також до Ілії Петровича, хоч сей упірно вдавав, неначе шукає чогось в паперах і згірдно не звертає на него уваги, — позвольте і мені з своєї сторони розяснити, що я жию у неї вже около трох літ, від самого приїзду з провінції, і давнійше... Дав-нійше... та в тім, чого-ж мені і не признатись до сего,... з самого початку я приобіцяв, що оженюся з її дочкою, обіцяв словом, цілком добровільно ... Се була дівчина ... та вона мені навіть подобалась... хоч я і не був влюблений ... одним словом, молодість, то є я хочу сказати, що господиня мені давала тоді богато кредиту, а я вів почасти таке життя ... я дуже був легкодушний ...
— Від вас цілком не жадають такої сповіди, ласкавий добродію, та і часу нема, — грубо і з торжеством перебив йому Ілія Петрович, але Раскольніков з жаром задержав його, хоч йому нараз незвичайно тяжко зробилося говорити.
,— Та позвольте, позвольте-ж мені, хоч коротко все розказати ... як було діло і... — хоч я признаю, що воно злиш-нє розповідати, — але рік тому назад отся дівчина умерла на тиф, я ще остався на кватирі як був, і господиня, коли перевелась на нову кватиру, сказала мені, і сказала по приязному... що вона цілком мені вірить ... однак чи не схочу я дати їй сей довжний лист і& сто пятьдесять рублів, які то гроші я в неї завинив. Позвольте, добродію: вона якраз сказала, що як тільки.я дам се письмо,, то вона знову буде давати на кредит скільки я захочу, і що ніколи, ніколи, — се були її власні слова, — вона не похіснується сим письмом, поки я сам не заплачу... І ось тепер, коли я і лекції стратив, і мені їсти нічого, вона мене позиває ... Що-ж я тепер скажу?
— Всі отсі чувственні подробиці, ласкавий добродію, нас не обходять, — нагло бідрізав Ілія Петрович, — ви повинні дати писемне зобовязання, а що ви там зволили бути влюблені і всі ті трагічні місця, до сего нам зовсім нічого.
— Ну вже ти ... жорстокий ... — пробурмотів Никодим Тодоич, сідаючи за стіл і також забираючись підписувати, йому якось стидно стало.
— Пишіть же, — сказав письмоводитель Раскольнікову.
— Що писати? — запитав той якось особливо грубо.
— Я вам подиктую.
Раскольнікову здавалось, що письмоводитель відноситься до него ще більше маловажно і згірдливо після його спо" віди, але — дивна річ — йому нараз стало цілком все одно, що би там хто про него не думав і ся переміна сталась якось відразу, в млі ока. Колиб він захотів подумати трохи, то очевидно здивувавсь би тим, як він міг так з ними говорити перед хвилинкою, і навіть навязуватись своїми чувствами, і звідки взялись сі чувства. Противно тепер, як би відразу кімната наповнилась не квартальними, а найліпшими приятелями його, то і тодіі здається, не найшлось би для них у него ні одного людського слова, так тяжко опустіло нараз його серце. Мрачне почуття убиваючого безконечного осамот-нення і відчуження озвалось нараз виразно та голосно в його душі. Не недорічність його сердечних звірень перед Ілією Петровичем, не низкість і торжество поручника над ним перевернули так напрасно його серце. О, яке йому діло тепер до власної дурноти, до всіх тих зарозумілостей, поручників, Німкинь, до позвів, контор і т. д. і т. д.! Колиб його засуджено' навіть спалити в отсю мінуту, то і тоді ще він не дрігнув би, та ледви чи і переслухав би засуд з увагою.
З ним чинилось щось цілковито йому незнане, нове, нагле і ніколи небувале. Не те, щоб він понимав, але він ясно відчував всею силою чуття, що не тілько з сердечними звіреннями, як ось перед хвилинкою, але навіть з чим би то не було, йому вже годі дальше звертатись до сих людей в квартальній конторі, і будь вони всі його рідні брати і сестри, а не квартальні поручники, то і тоді цілком ні за чим би було звертатись до них, та навіть в ніякій пригоді життя; він ніколи ще до сеї хвилі не досвідчав подібного дивного і страшного стану душі. І що більше всего мучило його — се було те радше неясне відчування, ніж пізнання, ніж понимания; безпосереднє чувство, найстрашнійше чувство із всіх до сеї пори ним пережитих чувств.
Письмоводитель став диктувати йому формулу звичайного в такім разі освідчення, т. є: заплатити не можу, обіцюю тоді а тоді (коли-небудь), з міста не виїду, власности ні продавати ні дарувати не буду і т. д.
— Та ви писати не можете, у вас перо з рук паде, — завважав письмоводитель, з цікавістю вдивляючись в Рас-кольнікова. — Ви хорі?
— Так ... голова ходором ходить ... говоріть дальше!
— То все; підпишіться.
Письмоводитель відібрав папір і занявся другими.