— Не бійтеся, не дам я її, — рішучо сказав поліцейський і пустився вслід за ними. — Ех, яка розпуста тепер завелася! — повторив він вголос, зітхаючи.
В отсю хвилю мов би щось кольнуло Раскольнікова; в млі оча його начеб перемінило.
— Слухайте, гей! — закричав він вслід за поліцейським. Сей обернувся.
— Лишіть! Чого вам? Киньте! Нехай потішиться! (він показав на франта). Вам що до того?
Поліцейський не розумів і витріщив очи. Раскольніков засміявся.
— Е-ех! — промовив поліцейський, махнувши рукою, і пішов вслід за франтом і за дівчинкою, мабуть взявши Раскольнікова або за помішаного, або ще за що гіршого.
— Двайцять копійок моїх забрав, — злобно проговорив Раскольніков, коли остався сам. — Ну, нехай і від онто-го також візьме тай пустить з ним дівчину, тим і скінчиться... І чого я навязався тут помагати? Та нехай себе живцем позаїдають, — мені що до того? І як я смів віддати сих двайцять копійок. Або вони мої?
Мимо отсих дивних слів* йому стало дуже маркотно. Він присів на опорожнену лавочку. Думки його були розсіяні... Та і загалом, майже неможливо йому було думати в отсю хвилю, про що би то не було. Він би хотів зовсім забутися, усе забути, відтак прокинутись і почати життя цілком наново ...
— Бідна дівчинка! — сказав він подивившись в опустілий куток лавки... Отямиться, поплаче, потім мати довідавсь ... Зразу поштовхає, а відтак випарить болючо і по-стидно, а може і прожене... А не прожене, так все таки пронюхають Дарії Францівни, і стане вимикатись моя дівчинка то сюди то туди ... Оттак зараз лічниця (і се завсігди у тих, що у матерей жиють і тихцем вимикаються), ну а там ... а там знов лічниця ... горівка ... шинки ... і ще лічниця ... Через два-три роки — каліка, хоч її всего-на-всего девятнайцять або вісімнайцять літ... Або-ж я таких не бачив? А відки вони брались? А ось не з инших як з таких! Тьфу, тьфу! Та нехай! Се-Ж, говорять, так і треба. Такий процент, говорять, мусить відходити кождого року... кудись там... до чорта мабуть, щоб останніх відсвіжувати і їм не перешкаджати. Процент! Славні, дійсно, у них отсі словечка: вони такі успокоюючі, наукові. Сказано "процент", отже і трівожитись нема чого. Ось якби инше слово, ну тоді... було би може бути менше спокійно... А що. коли і Дунечка яким світом в "процент" попаде... не в той, гак в другий?...
— А куди-ж я йду? — подумав він нараз. — Дивно. Адже-ж я за чимсь пішов. Як лист перечитав, так і пішов... На Василівський остров, до Разумихіна і Пішов, ось куди, тепер... памятаю. Але за чим же однакож? І яким світом думка йти до Разумихіна прийшла мені якраз тепер в голову? Се на всякий припадок дивне.
Він дивувався сам собі. Разумихін був оден з-давних його університетських товаришів. Треба завважати, що Раскольніков, коли був на університеті, майже не мав товаришів, від всіх сторонив, до нікого не заходив і у себе принимав нерадо. Наслідком того і від него скоро вА відвернулись. Ні в спільних сходинах, ні в розмовах, ні в забавах, ні зв чім він не брав участи.
Вчився він дуже пильно, не щадячи себе, і за те його шанували, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось иадуто-гордий та скритий; начеб що таїв про себе. Деяким товаришам його здавалось, що він глядів на них всіх як на дітей, звисока, будьто би він всіх їх випередив і віком і знанням і думками, і що на їх переконання і інтереси він дивився як на щось низше.
З Разумихіном же він чому заприязнився, чи радше не так заприязнився, як був з ним більше товариським, от
V.
— Дійсно, я у Разумихіна колись тут ще хотів було роботи просити, щоб він мені або лекції дістав, або щс-не-, будь... — додумався Раскольніков, — та чим же від тепер мені може помогти? Припустім лекцію винайде, припустім навіть останньою копійкою поділиться, коли у него є ко-кійка, "так що міг би я аж і черевики купити і костюм поправити, щоб на лекції ходити ... гм ... Ну, а дальше? На пята
вертим. Та втім, з Разумихіном годі було і бути в инших зносинах. Се був незвичайно веселий і говірливий хлопяга, добрий до простоти. Однак під сею простотою крилась і глибина і достоїнство. Ліпші споміж його товаришів розуміли його, усі-ж любили його. Був він вельми розсудливий, хоч і часами трохи надто легковірний, його поверховність була виразиста; високий, худорлявий, заєдно зле виголений, чорноволосий. Часом він бурчав і уходив за силача.
Раз ніччю, в товаристві, він один ударом повалив на землю поліцейського, що мав шість стіп росту. Пити він міг до безконечности, але міг і зовсім не пити; індоі побуяв аж над міру, але міг і зовсім не буяти. Разумихін був ще і з того незвичайний, що ніякі неудачі його ніколи не трівожили, і ніякі прикрі обставини, здавалось, не могли придавити його. Він міг мешкати хоч би на крівли, терпіти пекольний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам, дослівно сам, утримував себе, заробляючи будь-якими роботами гроші. Він знав пропасть жерел, де можна зачерти, розуміється, зарібком. Раз він цілу зиму зовсім не топив в своїй печи і впевняв, що се навіть приємнійше, тому що в холоді ліпше спиться.
Під сю пору він також був приневолений виступити з університету, але не на довго, і з всіх сил старався поправити своє положення, щоб учитись дальше.
Раскольніков не був у него вже через чотири місяці, а Разумихін і не знав навіть, де він мешкав. Раз якось перед двома місяцями вони були стрітились на вулици, але Раскольніков відвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не завважав. А Разумихін хоч і завважав, та перейшов мимо, не хотячи безпокоїти приятеля.
ки що-ж я зароблю? Або-ж мені тепер сего треба? Справді смішно, що я пустився до Разумихіна...
Питання, длячого він пустився тепер до Разумихіна, трівожило його більше, ніж навіть йому самому здавалось; з неспокоєм вишукував він якийсь зловіщий для себе змисл в отсім, можнаб думати, найзвичайнійшім поступку.
— Що-ж, чи може справді я усе діло хотів поправити одним Разумихіном і найшов вихід в Разумихіні? — запитував він себе з зачудованням.
Він роздумував і потирав собі чоло, і дивна річ, якось несподівано, відразу і майже сама від себе, після дуже довгої задуми, прийшла йому в голову одна вельми дивна гадка.