— Що ж буде з Місяцем? — тривожно спитав я. — Чи впаде він на Землю, чи піде в світовий простір, кола розпадеться на частини?
— Ні те, ні друге. Найімовірніше, що він носитиметься навколо Землі безконечно довго, але в іншому вигляді, — відповів Тюрін. — Якщо він розколеться тільки на дві частини, то у Землі буде два супутники замість одного. Два "півмісяці". Але найпевніше — Місяць розлетиться на дрібні частинки, і тоді навколо Землі утвориться світний пояс, як у Сатурна. Кільце з дрібних кусків. Я передбачав це, але, признатися, загроза втратити Місяць стоїть ближче, ніж я думав… Так, шкода нашого дідуся Місяця, — продовжував він, вдивляючись в морок розколини. — Гм… гм… А може, не чекати неминучого кінця, а прискорити його? Якщо в цю розколину закласти тонну нашого потенталу, то цього, мабуть, буде досить, щоб геть розірвати Місяць на частини. Вже як судилось йому загинути, то принаймні нехай це станеться з нашої волі і в призначений нами час.
— Цікаво, як глибоко йде розколина в місячну кору? — сказав Соколовський.
Його, як геолога, цікавила не доля Місяця, а можливість проникнути майже до центра планети.
Тюрін швидко погодився зробити цю подорож.
Ми почали обмірковувати план дій. Тюрін пропонував повільно спускатися в ракеті-вагоні прямовисним схилом розколини, гальмуючи спуск вибухами.
— Можна спинятися і виміряти температуру, — сказав він.
Але Соколовський вважав, що такий спуск дуже важкий і навіть рискований. До того ж, коли повільно спускатися, то це забере надто багато пального.
— Краще ми спустимося прямо на дно. А коли повертатимемось, можна буде разів два-три спинитися, якщо знайдемо підхожі для ракети площадки.
Соколовський був нашим капітаном, і Тюріну на цей раз довелося згодитись. Він тільки просив спускатися не дуже швидко і триматися ближче до краю розколини, щоб оглянути геологічний склад схилу, оскільки це можливо під час польоту.
І ось ми почали спуск.
Ракета піднялася над чорною безоднею розколини І, описавши півколо, пішла на зниження. Сонце стояло вже досить високо, освітлюючи частину схилу на значну глибину. Але протилежного боку розколини ще не було видно. Ракета все нахилялась, ніби санки, що летять згори. Нам доводилось відкидатися назад, упиратися ногами. Тюрін почав клацати фотоапаратом.
Ми бачили чорні, майже гладенькі скелі. Іноді вони ніби наливалися синявою. Потім з'явилися червонясті, жовтуваті, зелені відтінки. Я пояснив це тим, що тут довше зберігалась атмосфера, і метали, особливо залізо, зазнавали більшого діяння кисню, окислюючись, як на Землі. Згодом Тюрін і Соколовський підтвердили моє припущення.
Раптом ми поринули в глибоку пітьму. Ракета ввійшла в смугу тіні. Перехід був такий різкий, що в першу мить ми немов осліпли. Ракета повернула праворуч. В темряві було небезпечно летіти поблизу скель. Спалахнуло проміння прожекторів. Два вогняні щупальця бігали в мороці, нічого не зустрічаючи. Спуск уповільнився. Минала хвилина за хвилиною, а ми все ще летіли в порожнечі. Якби навколо не було зірок, можна б подумати, що ми линемо в міжпланетному просторі. Аж ось проміння світла упало на гостру скелю. Соколовський ще більше притишив політ. Прожектори освітлювали ріжкуваті пласти відшарованих гірських порід. З правого боку з'явилася стіна. Ми повернули ліворуч. Але й з лівого боку видно було таку саму стіну. Тепер ми летіли у вузькому каньйоні. Цілі гори гострих уламків громадилися з усіх боків. Сісти було неможливо. Ми пролітали кілометр за кілометром, але ущелина не розширялась.
— Здається, нам доведеться обмежитися цим оглядом і піднятися, — сказав Соколовський.
На ньому лежала відповідальність за життя всіх нас і за цілість ракети, — він не хотів ризикувати. Але Тюрін поклав руку на руку Соколовського, ніби забороняючи цим жестом повертати руль висоти.
Ми летіли годину, дві, три, — я вже не можу сказати точно.
Нарешті ми побачили щось подібне до площадки, яка лежала досить похило, але на неї все-таки можна було сісти. Ракета спинилась у просторі, потім дуже повільно знизилась. Стоп! Ракета стояла під кутом у тридцять градусів.
— Ну, от, — сказав Соколовський. — Доставити вас сюди я доставив, але як ми піднімемось звідси, не знаю.
— Головне — ми досягли мети, — відповів Тюрін.
Тепер він ні про що більше не хотів думати і почав виміряти температуру ґрунту. На превелику його радість, термометр показував сто п'ятдесят градусів холоду. Не дуже й висока температура, але все-таки гіпотеза ніби виправдувалась.
А геолог уже бив молотком. З-під його молотка летіли іскри, але жоден кусок породи не відлітав убік. Нарешті, втомлений роботою, Соколовський випростався і, притулившись до мене скафандром, сказав:
— Найчистіший залізняк! Чого й можна було сподіватися. Доведеться обмежитись готовими уламками. — І він почав ходити по площадці, шукаючи зразків.
Я подивився вгору і побачив зірки, смужки Чумацького Шляху та яскраво розцвічені різнобарвними іскрами осяйні краї розколини. Потім я поглянув у напрямі проміння прожектора. І раптом здалося, що біля невеликої бокової розколини промінь неначе коливається. Я підійшов до розколини. Справді, ледве помітний струмінь пари або газу виходив з її глибин. Щоб перевірити себе, я взяв жменю легкого попелу і кинув туди. Попіл відлетів убік. Це ставало цікавим. Я знайшов звислий над краєм скелі камінь і скинув його, щоб, струснувши ґрунт, привернути увагу моїх супутників і покликати їх до себе. Камінь полетів униз — у безодню. Минуло не менше як десять секунд, перше ніж я відчув легенький струс ґрунту. Потім я відчув другий, третій, четвертий струси, — щораз сильніші. Я не міг зрозуміти, в чім річ. Деякі удари були такі сильні, що вібрація ґрунту передавалася всьому тілу. І раптом я побачив, як величезна брила пролетіла повз мене. Потрапивши в смугу світла, вона блиснула, як метеорит, і зникла в. темній безодні. Скелі дрижали. Я зрозумів, що зробив страшну помилку. Сталося те, що буває в горах, коли падіння невеличкого камінця викликає грандіозні гірські обвали. І ось тепер звідусіль неслося каміння, уламки скель, дрібні камінці. Вони ударялись об скелі, відскакували, стикалися, крешучи іскри… Якби ми були на Землі, ми чули б гуркіт грому, схожий на канонаду, безконечно відбивану гірською луною, але тут не було повітря, і тому панувала абсолютна тиша. Звук, вірніше — вібрація ґрунту, передавався тільки через ноги. Неможливо було вгадати, куди тікати, звідки чекати небезпеки… Завмерши від смертельного переляку, я, мабуть, так і загинув би остовпілий, коли б не побачив Соколовського, який, стоячи на площадці ракети, несамовито махав мені руками. Так, звичайно, тільки ракета могла врятувати нас!