— Прощавайте! Прощавайте! — зашуміли їм услід старі сосни.
Дорогою Сільвестр раз у раз оглядався, чи нема десь куріпок, і — от дивина! — хоч би куди він повертався, всюди перед ним блискав сонячний промінь, виграваючи на гілках, наче золото.
— Диви! Диви! Сонце виглянуло! — гукнула Сільвія.
Ледве вона це сказала — сніг навколо почав танути, обабіч стежки зазеленіла висока трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в небі забриніла пісня жайворонка.
— Ой, як весело! — в один голос сказали Сільвестр і Сільвія.
І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава й дерева.
— Мені світить сонце! — закричав Сільвестр, убігаючи в хату.
— Сонце світить усім! — сказала мати.
— А я можу розтопити сніг! — закричала Сільвія.
— Це кожен може! — засміялася мати.
Але минуло небагато часу, і вона побачила — в хаті щось дивне робиться. Надворі вже зовсім темно, настав вечір, а в хатинці у них все блищало від яскравого сонця. І так було доти, доки Сільвестрові схотілося спати і очі в нього заплющилися. Але це ще не все! Зимі ще кінця-краю не було видно, а в хатинці раптом повіяло весною. Навіть старий засохлий деркач у кутку — і той зазеленів, а півень заспівав на своєму сідалі. І він співав доти, доки Сільвія досхочу набалакалася і заснула солодким сном.
Пізно ввечері повернувся додому батько.
— Слухай, батьку,— сказала жінка,— боюсь я, чи не зачарував хтось дітей. Щось чудне робиться в нашій хаті!
— Ото ще вигадала! Ти краще послухай, мати, яку новину я приніс. Нізащо не здогадаєшся! Завтра до нашого міста прибудуть король і королева. Вони їздять по країні і оглядають свої володіння. Як ти гадаєш, чи не поїхати нам з дітьми подивитися на них?
— А чого ж,— сказала жінка.— Адже не щодня у наші місця приїздять такі гості!
Рано-вранці чоловік із жінкою та дітьми зібралися в путь. Дорогою тільки й було розмов, що про короля та королеву, і ніхто не помітив, що всю дорогу сонячний промінь біг перед саньми (хоч небо заснували низькі хмари), а берізки навколо вкривалися бруньками І зеленіли (хоч мороз був такий, що птахи замерзали на льоту).
Коли сани в'їхали на міський майдан, людей там уже була тьма-тьмуща. Всі боязко поглядали на шлях і тихо перешіптувались. Казали, що король і королева дуже незадоволені своєю країною: куди не приїдеш, скрізь холод, сніг, покинуті й дикі місця.
Король був дуже сердитий. Він вирішив, що в усьому винен його народ, і збирався суворо його покарати.
Про королеву казали, що вона дуже змерзла і, щоб зігрітися, без упину тупотить ногами.
Нарешті вдалині з'явилися королівські сани. Люди завмерли.
На майдані король наказав кучерові спинитися, щоб перемінити коней.
Король сидів, сердито насупивши брови, а королева тупотіла ногами.
Раптом король підвів голову, поглянув на всі боки — туди, сюди,— і весело засміявся, так, як сміються всі люди.
— Подивіться, ваша величність,— мовив він до королеви.— як привітно світить сонце! їй-право, тут не так уже й погано... Мені чомусь навіть стало весело.
— Це, мабуть, тому, що ви зволили добре поснідати,— сказала королева.— Проте мені теж стало веселіше!
— Це, мабуть, тому, що ваша величність добре виспались,—сказав король.— Але гляньте, ця покинута країна — дуже гарна! Як чудово осяває сонце оті дві сосни, що видніються вдалині! Це дуже гарне місце! Я накажу збудувати тут палац,
— Так, так, неодмінно слід збудувати тут палац,— погодилася королева і навіть перестала тупотіти ногами.— Взагалі тут зовсім не так погано. Всюди зима, а тут дерева та кущі зеленіють, як у травні. Просто неймовірно!
Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сільвестр і Сільвія вилізли на огорожу, щоб краще роздивитися короля й королеву. Сільвестр крутився на всі боки — тому сонце так і сяяло навколо. А Сільвія балакала, ні на мить не стуляючи рота,— тому навіть сухі жердини старої огорожі вкрилися зеленим листям.
— Що це за милі діти? — спитала королева, поглянувши на Сільвестра і Сільвію.— Нехай вони підійдуть до мене.
Сільвестр і Сільвія сміливо підійшли до короля і королеви.
— Послухайте,— сказала королева,— ви мені дуже подобаєтесь. Коли я дивлюсь на вас, мені стає веселіше і мовби тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу одягти вас в оксамит і золото, ви їстимете з кришталевих тарілок і питимете із срібних келихів. Ну як, згодні?
— Дякуємо, ваша величність,— сказала Сільвія,— але ми краще залишимося вдома з татом і матусею.
— До того, в палаці ми скучатимемо за нашими друзями,— сказав Сільвестр.
— А чи не можна їх також узяти до палацу? — спитала королева. Вона була в чудовому настрої й анітрохи не гнівалась, що їй заперечують.
— Ні, це неможливо,—сказали Сільвестр і Сільвія.— Вони ростуть у лісі. Одного звуть Підопринебо, а другого— Зачепихмара...
— Що тільки не спаде на думку дітям! — вигукнули в один голос король та королева і так дружно засміялися, що навіть королівські сани застрибали на місці.
Король наказав розпрягати коней, а каменярі й теслі заходилися відразу будувати новий королівський палац.
Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх добрі та милостиві. Вони нікого не покарали. А Сільвестр і Сільвія дістали ще й крендель, що його спік сам королівський пекар. Крендель був такий великий, що четвірка королівських коней везла його на окремих санях.
Сільвестр і Сільвія почастували кренделем усіх дітей, які були на майдані. І все ж таки зостався ще такий великий шмат, що їхня конячка ледве дотягла його додому.
По дорозі додому мати шепнула батькові:
— А знаєш, чому король і королева були сьогодні такі ласкаві? Тому що Сільвестр і Сільвія дивилися на них та розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!
— Ото про чари якісь? Пусте!
— Та поміркуй сам,— не вгавала жінка,— де це видано, щоб узимку зеленіли дерева і щоб король та королева нікого не покарали? Повір мені — тут без чарів не обійшлося.
— Все це жіночі вигадки! — сказав селянин.— Просто діти в нас хороші — от усі й радіють, на них дивлячись!
І справді — хоч би куди прийшли Сільвестр і Сільвія, хоч би з ким заговорили — у всіх на душі відразу ставало тепліше і ясніше. А що Сільвестр і Сільвія завжди були веселі та привітні, то ніхто й не дивувався, що вони приносять усім радість. Все навколо них квітнуло й зеленіло, співало й сміялося.