— Посуньтеся, сестрички,— сказала молоденька сосонка і розправила свої віти.
Вона сказала це ласкаво й привітно, їй було приємно, що кожної весни на ній виростають світло-зелені молоді пагінці, ніби свічечок хтось понаставляв. Але сестри-сосни, що росли навколо, незадоволено забурмотіли:
— Ну, от іще. Нам і самим місця мало. І чого його так розростатися.
Може, вони просто заздрили, що сосонка така гарна, найкраща серед них виросла, що в неї так рівненько, ніби драбинкою, з усіх боків ростуть густі зелені віти. А може й справді їм було надто тісно.
— Кра! Кра! — закрякала ворона. — Чого ви сваритесь?
Однак у вас у всіх посохнуть віти, і ви залишитесь з голими стовбурами. Подивіться на своїх бабусь!
Старі сосни стояли з високими-високими, але голими стовбурами, і лише десь там угорі зеленіли їхні волохаті голови.
Та ворона, хоч і довго жила й багато бачила, завжди крякала щось неприємне. її не хотілося слухати. Хай собі сідає на тих високих соснах, а сосонці приємніше було, коли до неї прилітали маленькі червоні пташки і співали їй веселі пісні про те, яка вона красуня і як вони люблять її густі віти, де можна заховатися.
А ще її любив зайчик. Отой веселий сірий пустун-заєць, що завжди шкодив у лісі, а потім прибігав ховатися до неї. Він, навпаки, був дуже задоволений, що вона так розросталася.
А ще її полюбила одна маленька дівчинка. Познайомилася сосонка з дівчинкою в той самий день що і з зайчиком.
Оксана Іваненко. Лісові казки. Добірка. Малюнки Василя Євдокименка. Дубок. Зимова казка. Казка про золоту рибку. Кульбабка. На добраніч. Про бджілку Медунку. Про братика-ведмедика. Про зелену ялинку та золоту мандаринку. Синичка. Хвилька. Цвітарінь. Чорноморденький. Що трапилось в саду.
Обоє вони гуляли — дівчинка і зайчик — і злякалися одне одного. Дівчинка раніше ніколи не бачила зайця. Вона подумала: а може, то вовк женеться за нею, — і заховалася мерщій за густу сосонку. А зайчик подумав, що то мисливець іде, і теж заховався за ту ж сосонку, тільки з другого боку. Сосонка обох їх бачила і обох заховала.
— Яка ти гарна, сосонко! — прошепотів зайчик. — Я завжди до тебе прибігатиму. — І тихенько втік.
А за дівчинкою прибігли дорослі.
— Дивіться, яка гарна сосонка, — мовила дівчинка, коли з своїх і вже перестала боятись. — Я хочу її до себе таку.
— Добре! Добре! Ходімо! — сказали дорослі. — Ти нас дуже налякала.
І з того часу сосонка все думала — як це її можна взяти на ялинку. Адже ялини ростуть там, на горбку, великою купою. У них так само тісно, як і тут.
Їй ставало дуже сумно. Чому це коріння її міцно вгрузло в землю і вона не може перейти хоча б на ту полянку, де влітку завжди цвітуть квіти? Всі бачили б тоді, яка вона красуня.
Вона заздрила пташкам, що можуть літати, де хочуть, і бачать стільки цікавого. Вона заздрила зайчикові, що стрибав по всьому лісі.
"Марно загине моя краса",—— думала сосонка.
А тут ще ворона крякала:
— Замерзнете. Померзнете. І ти, зайча, все бігаєш, все гасаєш, про зиму не дбаєш. Кра! Кра! Краще вже, як я: влітку — на дачі, взимку — у місті.
І от усі ворони відлетіли. Листя з дерев давно вже опало і розвіялося вітром. Тільки сосни та ялини стояли зелені. Їхні голочки не боялися морозів.
"Убере мене сніжок,— думала сосонка,— буду я ще краща. Тільки хто мене побачить? Знову пташки та зайчик хвалитимуть мене. Але ж це я чула вже багато разів".
Зайчик теж чекав снігу. Прокидається він якось, а на ньому щось біле лежить. Зажмурився зайчик, а воно, біле, падає та й падає.
"Оце і є сніг! — подумав він. — Добре було б ще поспати, але треба пошукати чогось на сніданок". І він виліз із своєї ямки.
Гасав, гасав зайчик по лісі, крім одного корінця, нічого не знайшов і раптом почув, що за ним хтось женеться. Оглянувся зайчик, а на снігу від його лапок сліди.
"Отаке! — подумав він. — Та це по моїх слідах кожен мене знайде. Треба мерщій ховатися".
І правда, бігла по зайчикових слідах руда лисиця, така ж голодна, як і він. Закружляв зайчик по лісі петлями, петлями та швидше до сосонки і кричить їй:
Ой, рятуй мене з біди,
Замети мої сліди.
Хай лисичка не почує,
Де сьогодні я ночую.
Засміялася сосонка, похитав вітер її вітами, замела вона сліди, заховала зайчика.
Сидить зайчик, тремтить, а як лисиця побігла геть, каже:
— Мила сосонко! Ти найкраща з усіх у лісі.
Сосонка усміхнулася, а сестри ще дужче стіснили її віти.
— Посуньтеся, сестрички,— просила вона.
Але вони заздрили їй і не давали місця.
Тут саме проходив дідусь, що доглядав цей ліс.
— Дуже їм тут тісно,— сказав він. — Ану, зрубаю я оцю молоденьку на ялинку внукам.
Червоні пташки жалібно защебетали, коли побачили, що їхню сосонку рубають, а зайчик був десь далеко і не бачив, а то б він, напевне, заплакав.
Уже три дні сосонка стояла в кімнаті, і три дні багато дорослих людей прикрашали її. Як це було приємно! Сосонка розкинула своє віття широко, як хотіла, і на кожній гілочці висіло безліч іграшок, блискучих, як зірки, що сяяли вночі над лісом, і веселих, як пташки. На ній і зараз сиділи пташки, тільки вони були якісь дивні — не співали і не розмовляли. Навіть не відповіли, коли сосонка спитала їх тихенько:
— Чи ви не з нашого лісу?
А ще сніг, який поклали на віти, був зовсім не холодний і не танув, і люди казали: "Дайте ще білої вати", і клали цей дивний сніг.
— Тепер треба дощу, — сказав хтось. Сосонка хотіла сказати, що тепер зима і дощу не буває, але у людей був інший дощ — золотий і не мокрий, —— просто тоненьких павутинок понакидали на голочки.
Далі було ще краще. Вгорі повісили справжню зірку. Як це її люди дістали з неба?
"Яка я гарна, — думала сосонка. — Коли б мене побачили такою в лісі і пташки, і зайчики, і всі дерева. А вітер, мабуть, ніколи не відлітав би від мене. Яка я щаслива!"
Двері відчинилися, і в кімнату вбігла дівчинка. Яка радість! Та сама дівчинка, що ховалася за сосонку від зайчика. Дівчинка закричала:
— Ой, яка чудова! — застрибала навколо і заспівала:
Я покличу всіх дівчаток,
Всіх дівчаток і хлоп’яток.
Будем гратися, співати,
Круг ялинки танцювати.
— Я сосна, а не ялинка, — хотіла сказати сосонка і пояснити, що вона краща й густіша за ялинку, а голочки і в неї такі ж самі, навіть довші. Але не встигла, бо рантом засвітили на ній багато свічечок, — рожевих, червоних, жовтих, зелених, — і в кімнату вбігли діти. Вони взялися за руки, танцювали і співали: