І, гамуючи неприємне серцебиття, чекали вироку. Після тривалого й мовчазного розглядання містер Скоган зненацька цідводив голову і хрипким пошептом ставив яке–небудь страшне запитання, як–от: "Вас коли–небудь бив молотком по голові рудий парубок?" На заперечливу відповідь, а інакше навряд чи могло бути, містер Скоган кивав кілька разів і говорив: "Так я і знала. Усе ще попереду, ще попереду. Але тепер чекати недовго". Іноді після тривалого огляду він лише промовляв пошепки: "Дурним хай стане мудрий там, де неуцтво в пошані" і відмовлявся повідомити хоч які–небудь подробиці майбутнього, надто вже страшного, щоб у нього можна було спокійно заглянути. Моторошне мистецтво Сезостріс користувалося успіхом. Коло намету чаклунки вишикувалися люди й очікували черги, щоб мати приємність почути свій вирок.
Проходячи мимо, Деніс із цікавістю подивився на цю юрму людей, що прийшли до оракула, йому закортіло побачити, як містер Скоган виконує свою роль. Поставлений нашвидкуруч парусиновий намет являв собою досить хистку споруду. Між його стінами й провислим дахом зяяли щілини й дірки. Деніс пішов до чайного шатра і взяв там дерев'яний ослін та маленький британський прапор. З усім цим він мерщій повернувся назад, до намету Сезостріс. Поставивши ослін біля намету, він зліз на нього і з діловим виглядом став прив'язувати прапор до однієї з жердин. Крізь щілини в парусині він мав змогу бачити майже все, що діялося в наметі. Якраз під ним виднілася голова містера Скогана, пов'язана барвистою хусткою; його страшний шепіт було чути цілком виразно. Деніс дивився і слухав, як чаклунка провіщає фінансові збитки, смерть від апоплектичного удару, загибель від бомб у майбутній війні.
— Хіба ще буде війна? — спитала бабуся, якій він напророкував такий кінець.
— Дуже скоро, — спокійно й упевнено сказав містер Скоган.
Після старої зайшла дівчина, одягнена в білий муслін із рожевими стрічками. На ній був капелюшок з широкими крисами, і Деніс не бачив її обличчя. Але з фігури та оголених рук він визначив, що дівчина молода й приваблива. Містер Скоган подивився на її руки й прошепотів:
— Ти все ще незаймана.
Дівчина захихотіла і скрикнула:
— О господи!
— Але це не надовго, — замогильним голосом додав містер Скоган. Дівчина знову захихотіла. — Доля, для якої дрібниць не існує, закарбувала це на твоїй руці. — Містер Скоган узяв збільшувальне скло і став знову вивчати білу долоню. — Цікаво, — мовив він, неначе сам до себе. — дуже цікаво. Все ясно, як білий день. — Він замовк.
— Що ясно? — спитала дівчина.
— Я гадаю, мені не слід розповідати. — Містер Скоган похитав головою; мідні сережки в його вухах гойднулися і дзенькнули.
— Будь ласка, я вас прошу! — благала вона.
Чаклунка, здавалося, не чула її.
— І до того ж тут ще не все ясно. Доля нічого не каже, чи вибереш ти сімейне життя і будеш мати четверо дітей, а чи спробуєш стати кінозіркою і в тебе їх узагалі не буде. Вона ясно говорить лише про цю подію.
— Про яку? Ну, будь ласка, скажіть мені!
Постать у білому мусліні нетерпляче нахилилася вперед.
Містер Скоган зітхнув.
— Гаразд, — мовив він, — як ти так хочеш знати, то знай же. Та коли з тобою скоїться щось погане, то винною буде тільки твоя цікавість. Слухай. Слухай. — Він підняв догори вказівний палець з гострим нігтем, схожим на пазур. — Ось що закарбувала доля. Наступної неділі о шостій годині вечора ти сидітимеш біля другого перехрестя на стежці, що веде від церкви до нижньої дороги. В цей час на стежці з'явиться чоловік. — Містер Скоган подивився на її руки, немовби хотів відсвіжити в пам'яті подробиці сцени. — Чоловік маленький на зріст, із гострим носом, не дуже вродливий і не так щоб молодий, але незвичайний. — Він аж засичав, підкреслюючи останнє слово. — Він спитає тебе: "Ви не покажете мені дорогу до раю?" — а ти відповіси: "Так, я проведу вас" — і підеш із ним у кущі ліщини. Я не можу прочитати, що станеться потім. — Він замовк.
— А це правда? — спитав білий муслін.
Чаклунка здвигнула плечима.
— Я кажу тільки те, що прочитала на твоїй руці. На все добре. Це коштує шість пенсів. Так, у мене є здача. На все добре.
Деніс зіскочив з ослона. Неміцно й криво прив'язаний до жердини британський прапор безвладно повис у тихому повітрі. "Якби мені таку винахідливість!" — подумав він, несучи ослін до чайного шатра. Біля довгого столу сиділа Анна й наливала з чайника в товсті білі чашки. На столі перед нею лежав акуратний стосик друкованих аркушів. Деніс узяв один і з ніжністю глянув на нього. Це був його вірш.
Вони надрукували аж п'ятсот примірників, ці великі листівки мали дуже приємний вигляд.
— Ти багато вже продала? — спитав він ніби ненароком.
Анна заперечливо хитнула головою.
— На жаль, поки що тільки три. Але я безплатно даю один примірник тим, хто витрачає на чай більше шилінга. Так що, у всякому разі, вони мають збут.
Деніс нічого не відповів і повільно пішов собі. Він подивився на аркуш, який був у нього в руці, і на ходу з насолодою прочитав вірша самому собі:
Цей день дешевих, гамірних розваг — Орелі, карусель, біг у мішках.
Серсо і силоміри, чай цукати — Не називайте, прошу, все це святом Бо це не так. Картонові носи Нанюхались несправжньої краси У масок і троянд на карнавалах,
І маски сміху вже не гамували Над тим, чого б соромилось лице;
Сміялися, та не ганьбили це.
Ще імператор Гальба в давні дні Явив юрбі повітряних слонів.
І велетень по напнутій мотузі Ступав. 1 один одного вчорашні друзі Вбивали — і губили свою душу.
Щоб зруйнувати те огидне "Мушу!,
Що отруїло кожен будній день Нудним трудом пригнічених людей Честь святові! А хто з вас знає,
Свобода як насправді виглядає?
Російський білий сніг, крихкий, хисткий,
Червоні уквітчали пелюстки.
То не троянди цвіт, то кров народу.
Який схотів розгледіти свободу.
Звільнилися там люди від облуд:
Старе добро і зло, закон і суд,
І кредо, й звичаї, освячені віками, — Спливають кров'ю всі поміж снігами.
І смертний подих їх — серпанок синій —
Перетворився на жовтавий іній,
А сніг багряна червінь вкрила, кров — Прекрасна квітка, чиста, як любов…
Честь святові! Почесна варта — З паперу ніс. Червоная Кокарда Під Деревом Невинності й Свободи.