— Не бійся, дочко! В найчорніші двері прибули, вихідні з світу.
Безгоміння настало в хаті, ніби невидимий ворон, більший, ніж ніч, обвіяв душі.
6
Темрява — як чорний дим.
Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: відкопувати запас, для сім'ї найдорожчий.
Довго рив! — і в поті, і аж в тремтінні. Крім праці, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надібрав трохи і знов зарив. Хотів чиркнути сірник і перевірити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: міг привернути лихі очі. Вдосвіта, ледве забіліє, треба навідатися. Внизу, недалеко від глинища, хлюпотіла річечка,— туди пішов і обмив руки.
Вертаючися, сторожко ступав, як кіт, що боїться собак. Швидко брав двері: не встигли рипнути, і зразу ж замкнув.
Діти сплять. У пічурці — прикручена лампа; сумовитою червонавістю вирізняє з пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу — рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.
Побудили дітей і сіли за стіл: до пізньої вечері.
— Що таке? — промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски.— Було що їсти — не доїдав, а як не стало — аж трусишся, дуже кортить.
— Від страху за їжу! — пояснила бабуся.
Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.
З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.
Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка, вироблена роками, від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища — поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі уявив споживну істотку — без пір'я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.
Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв — прислухався; тихими вуличками побрів через околицю.
Де-не-де люди никали в подвір'ях, мов тіні. Спало на думку — заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.
Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.
— Вас обскочили? — спитав коваль нового гостя.
— Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.
Сумно і тут. Кайданці — він білоокий чоловік, дужий, як віл, а вона сухенька, мов тернова гілка,— сидять коло згорнутих пожитків.
Коваль помітив здивування:
— Ждемо, скоро в нас будуть...
— Час пропада, тікати треба! — скрикнув Стадничук.
Запальний серцем, а руками, як коріння в'яза, кріпкий. Під опущеними бровами, схожими на обніжки,— скорбний огник.
"...Могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго",— мовчки вирішує Мирон Данилович.
Від воріт притупотіло двоє; в двері гуркіт:
— Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
Вийшов коваль, за ним жінка. Чути суперечку за вікном:
— Чому не оплатив повісток, которі прислані? — сварячись, питає сільрадівець.
— Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв. Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.
— Одкручуєшся! — в'їдливо протягнув другий голос.
— У колгосп не хочеш,— закидає перший з гарячою злістю,— плати ж по всіх повістках! Озвалася жінка:
— I пеню до повістки дочеплено...
Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
— Я вже пенею обріс, як сірко шерстю.
За вікном погрози підносяться:
— Не хочеш платити, значить — ворог!
— А де взяти? — відбивається коваль.— Мені п'ятий місяць у кузні зарплату не видають, а кузня ж державна...
— Не наше діло; плати! Коваль розповідає:
— Хтось хвартук ремінний украв, як нарочито, а гроші правлять з мене, і начислено за старий учетверо більше, як йому ціна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нічого не маю. Що робити?
— Так тобі й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чусш? А то просвіжишся, знаєш, де... Сільрадівці відгупотіли до воріт. Кайданець вернувся з жінкою в хату.
— Обчищено, як липи на лико: гладенькі ми і круглі! Снігом притрусять, щоб не виприснули з руки.
— Притрусять! — стверджує Стадничук.— Притрусять аж на тундрі: там липи м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець приходить Чули? — розорено в Вороницях підряд і до цурки — всіх. Один був, що не могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути стромляла — нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак,— на обшу куваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, — взяв дома жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От, комісія допитує:
"Є в тебе хліб?"
"Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали — не знайдем".
"Так кажеш, нема?"
"Нема".
"Підпишись отут!"
Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:
"Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?"
Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап'ялись — перекинули: дивляться, лежить рукав із зерном.
"А! — кричать вони.— Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець".
Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.
— Або, перебіжить пошесть? — питала Кайдашева жінка.
— Перебіжить, а нас не буде! — відказав тесляр.— Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався — зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от, питає він: