Але переведення Української церкви під московський контроль не тільки створило інший тип духівництва. Фактично воно супроводжувалося руйнуванням сільської церкви, як автокефальної, так і "російської" в Україні.
У 1918 р. Російська православна церква в умовах відродження української державності та національної самосвідомості надала більшу автономію своїй філії в Україні, тепер її очолював екзарх. Вона залишалася найбільшою за кількістю парафіян церквою, охоплюючи не тільки російську меншість у республіці, але й багато традиційних парафій на селі (у 1928 р. їх налічувалося 4900). Але її доля була такою ж трагічною, як і інших церков. У 1937 р. заарештували екзарха Константина, а на початок 1941 р. вціліло лише п'ять парафій.
Загалом, за приблизними підрахунками, до кінця 1932 р. в Україні було закрито понад тисячу церков (головний наступ 1933–1934 рр. ще не розпочався, а в 1934–1936 рр. було зруйновано 75–80 % церков, які ще залишилися в Україні). У Києві, який протягом століть прикрашали сотні церков, у 1935 р. залишилося тільки дві невеликі церкви.
Щодо українських греко-католиків, то переслідування цих "уніатів" велося ще з давніх часів (усупереч різним договірним гарантіям). До 1839 р. цю церкву в Російській імперії було повністю ліквідовано. Проголошений у 1905 р. Акт терпимості дозволяв відновлення діяльності неуніатських католиків. У початковий період радянської влади на них дивилися з особливою підозрою, а в 1926 р. відбулася серія процесів над католицькими ксьондзами як "польськими шпигунами". Водночас уніати процвітали в тій частині України, що перебувала під австрійським правлінням, а коли ця територія відійшла до Польщі в 1918 р., ситуація не змінилася. Встановлення радянської влади у Західній Україні після другої світової війни призвело до примусового "повернення" Української уніатської церкви в православне лоно.
У квітні 1945 р. нові власті заарештували всіх єпископів разом з митрополитом, а також понад 500 священиків. У березні 1946 р. кількох священика судили як нацистських колабораціоністів і відправили до концентраційних таборів. Викладачів трьох уніатських семінарій та членів релігійних братств (у тому числі й монашок) майже усіх заарештували, їхні організації закрили, така ж доля спіткала й 9900 початкових та 380 середніх шкіл, 73 періодичні видання.
Для фальшивого церковного собору, скликаного у тому ж році, власті змогли зібрати лише купку продажних священиків, які заявили про відокремлення від Риму та прийняття православ'я. Католики пішли в підпілля і ще й досі продовжують існувати у нестерпних умовах, "у катакомбах". Радянська преса багато писала про підривну діяльність католицького духівництва. У листопаді 1963 р. повідомлялося навіть про існування підпільного жіночого монастиря у Львові. Переслідування та арешти тривали й надалі і радше кількісно збільшувалися, аніж зменшувалися.
Численні російсько-польські війни незмінно супроводжувалися переслідуваннями католиків православними та навпаки в Україні. Одна з дивовижних рис XIX і особливо XX ст. — це толерантність між двома українськими церквами — УАПЦ Східної України та УКЦ Західної України — кожну з яких по черзі знищував комуністичний режим. Але жодну з них так і не вдалося знищити остаточно, і кожного разу їхня діяльність відновлювалася.
Таким чином, радянізація та колективізація села спричинили найжорстокіше переслідування та обмеження діяльності церков, які протягом тисячі років були місцем, де селянин міг знайти слово Боже та допомогу. Але церква була також безпосереднім втіленням національного духу, стійкості та самосвідомості, тож радянська влада робила все можливе для її знищення. Страждання, що їх зазнали селяни та увесь український народ, були не лише фізичними.
ЧАСТИНА III
Голодовий терор
11. Наруга над Україною в 1930–1932 рр
У той самий час, коли робилися перші кроки у напрямі придушення селянства в 1929–1930 рр., Сталін відновив наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинений на початку 20-х років.
Академік А. Сахаров писав про "українофобію, характерну для Сталіна". Однак це не була з точки зору ортодоксального марксиста-ленінця ірраціональна українофобія. Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому.
У 1929–1930 рр. Сталін придушив опір "правих" і взяв курс на колективізацію та розкуркулення, який особливо боляче вдарив по Україні. Наштовхнувшись тут на відчайдушний опір, він ладен був дати волю своїй ненависті до всіх периферійних відцентрових тенденцій.
Ще в квітні 1929 р. ОДПУ "викрило" кілька невеликих груп української інтелігенції, звинувативши їх учасників у націоналістичній змові. Засоби масової інформації розгорнули шалену кампанію проти видатних українських учених, інспіровану властями. У липні того ж року ДПУ провело масові арешти серед членів гаданої підпільної організації Спілки визволення України (СВУ), про яку уже йшла мова раніше. Усього було заарештовано майже 5000 чоловік, здебільшого інтелігенції.
З 9 березня по 20 квітня 1930 р. у Харківському оперному театрі проходив відкритий судовий процес над 45 членами цієї міфічної організації. То були в основному колишні політичні діячі зниклих із суспільного життя партій, які тепер працювали як науковці, критики, письменники, лінгвісти. На лаві підсудних опинилися також студенти, адвокати, священики.
Провідною постаттю серед них був академік Сергій Єфремов, учений-лінгвіст і лексикограф, який належав до групи національно свідомої української інтелігенції, що стала на шлях національних змагань в останні роки царату. Він був віце-президентом Українського Національного Конгресу, скликаного Центральною Радою у квітні 1917 р., і головою партії соціалістів-федералістів. Інший учасник процесу — член Української Академії наук, адвокат-єврей Зіновій Маргуліс — також колишній соціаліст-федераліст. Основну масу інших "провідних діячів СВУ" складали учені та письменники з таким самим минулим або колишні члени соціал-демократичної та соціал-революційної партій, чи навіть безпартійні, що підтримували незалежну Українську Республіку. Серед останніх — історик Йосип Гермайзе, письменники Михайло Івченко та Людмила Старицька-Черняхівська, лінгвіст Григорій Голоскевич та ін. Сфабрикований з самого початку до кінця (усі зізнання видобувалися із заарештованих шляхом катувань та іншими подібними "методами") судовий процес урешті завершився. Усіх його учасників засуджено до тривалих строків ув'язнення.