Перевагою столипінського підходу до модернізації сільського господарства Росії було те, що до цього його в тій або іншій формі вже було успішно застосовано в розвинутих країнах. Недоліком же ленінського підходу (якщо розглядати його просто як метод модернізації) було якраз те, що він ніде ще не був апробований, тобто залишався на теоретичному рівні. Це, звісно, не означало, що він не міг бути ефективним, але це мала довести практика.
Ленінські погляди на тактику більшовицької партії (котра, як проголошувалося, репрезентувала пролетаріат) щодо селянства складалися й деталізувалися на основі зауваження Маркса про те, що пролетарську революцію можна підтримати новим варіантом німецької Селянської війни XVI ст. У своїй книзі "Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції" (1905) Ленін наполягав на стадії "революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства", однак це було лише тимчасовим, навіть не прихованим тактичним ходом: на тих самих сторінках Ленін твердить, що коли його коаліція візьме владу, "тоді смішно буде й говорити про "єдність волі" пролетаріату і селянства, про демократичну диктатуру і т. д. Тоді ми подумаємо безпосередньо про соціалістичну диктатуру пролетаріату". Тут ми помічаємо дефект у більшовицьких поглядах на проблему села, який виразно відчувався протягом усього висвітлюваного нами періоду, — "винахід" або принаймні значне перебільшення соціальних чи економічних відмінностей у селянському середовищі. "Сільський пролетаріат" у Росії справді існував: у 1897 p. 1 млн 837 тис. осіб вказували на працю за платню в сільському господарстві та інших непромислових галузях як на своє головне, хоч, звичайно, не єдине заняття, а ще набагато більше людей наймалося тимчасово (в літній сезон). Однак, як ми побачимо далі, вони не справляли якогось істотного впливу на соціально-класову ситуацію в країні й до того ж не мали пролетарської свідомості в її марксистському розумінні.
Слідом за Леніним пізніше також робилися спроби розділити селян на "бідняків" і "середняків". При цьому навіть сам Ленін розумів: селянин, який мешкав поблизу великого міста і спеціалізувався на виробництві для нього молочно-товарної продукції, міг бути заможним (хай би й не мав коня), так само як селянин із трьома кіньми, що проживав у степу, міг таким не бути. Але на теоретичному рівні подібні явища не аналізувалися. Частково з цієї причини ленінські уявлення про селянство та процеси його розшарування часто мінялися й відзначалися непослідовністю, та в одному пункті він і його прибічники залишалися непохитними (й це відіграло вирішальну роль у наступних подіях): куркуль є ворогом. Ленін припускав, що куркуль — це клас багатих селян-експлуататорів, проти яких — після ліквідації панства у властивому розумінні цього слова — могла обернутися ненависть бідняків. Насправді ж слово "куркуль" означало сільського лихваря, заможного господаря, котрий додатково орендував землю. Звичайно на одне, а то й на декілька сіл припадало тільки одне куркульське господарство. Будь-який заможний селянин час від часу давав позички, що само по собі цілком природно. Тому куркулем називали тільки того, для кого лихварство й подібні маніпуляції ставали головним джерелом прибутків. Народник О. Аптекман, який залишив правдиву розповідь про свій досвід спілкування з російським селянством, зауважував: коли хтось говорив селянам, що "куркуль" висмоктує з них кров, ті іронічно відповідали: "Ці доброхоти ніяк не можуть пережити, що деякі селяни заможніші", або зауважували, що не кожний міцний селянин — обов'язково куркуль, і що "міські" не розуміють селянського життя.
Зі свого боку Ленін навіть у 1899 p., коли уживав термін "куркуль" у відповідному значенні цього слова (тобто розуміючи під ним сільського лихваря), не бажав відрізняти цей тип "експлуататора" від тих, хто використовував найману працю, й наполягав на тому, що це були "дві форми одного й того самого економічного явища". По суті, ні Ленін, ні його спадкоємці так і не спромоглися дати чітке визначення: хто такі куркуль, середній і бідний селянин з точки зору соціально-економічної категорії. На запитання — що ж це таке — куркуль? — Ленін роздратовано відповідав: "На місцях розберуться, хто є куркулем" (цит. за А. Ноувом).
Та в будь-якому випадку "класове ворожа меншість" тією чи іншою мірою мала бути автоматично втягненою в жорстоку боротьбу з рештою селянства, що розпалювалася на селі, і якби навіть селянин не поставився до цієї меншості "вороже", це за нього зробили б комуністи.
Більше того, в більшовицькому підході до класової боротьби існувало припущення, яке не висловлювалося відкрито. В серпні 1917 p. в їдальні Смольного відбулася багатозначна розмова між Ф. Дзержинським (що невдовзі очолив ленінську ЧК) і меншовицьким провідником Рафаїлом Абрамовичем (передається за спогадами Р. Абрамовича). Дзержинський запитав:
"— Ви пам'ятаєте промову Лассаля про суть конституції?
— Так, звісно, пам'ятаю.
— Він сказав, що конституцію визначає взаємозв'язок реальних політичних і соціальних сил у країні. А яким шляхом змінюється такий взаємозв'язок?
— Ну, через процес економічного та політичного розвитку, еволюцію нових форм економіки, виникнення нових класів тощо, тобто це все те, що ви самі дуже добре знаєте.
— А чи можна змінити цей взаємозв'язок, скажімо, шляхом підкорення чи знищення деяких класів?"
Роком пізніше Г. Зінов'єв, тоді один із лідерів нової радянської держави, зазначив у публічній промові в Петрограді: "Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити" (за газ. "Сев. коммуна" від 19 верес. 1918 p.). Наступні події показали, що Зінов'єв помилився: основним об'єктом масових репресій стали не "решта", а саме ті класи, які становили більшість населення країни.
2. Український народ і ленінізм
Схоже на те, що головною причиною того, чому висвітлюваними тут подіями Захід ніколи по-справжньому не зацікавився, було нерозуміння чи незнання сили українського національного почуття, української національної свідомості. Значною мірою це було викликане тим, що в нинішньому столітті незалежна Українська держава протрималася лише кілька років (і то з перервами), так і не спромігшись закласти підвалини для свого існування — ні фізично, ні у світовій свідомості. Дорівнюючи за територією Франції, а за кількістю населення переважаючи Польщу, Україна була найбільшою з європейських країн, котрі не дістали незалежності (хіба що на короткий час) у період між двома світовими війнами. (Говорячи про втрачену українську державність, ні в якому разі не можна твердити, що в цьому завинив російський народ. Символ російської національної самосвідомості — О. Солженіцин сподівається на братерські взаємини між трьома східнослов'янськими народами — російським, білоруським і українським, але при цьому без будь-яких вагань уважає: те чи інше рішення про союз, федерацію чи відокремлення має бути справою вільного вибору самих українців, і жодний росіянин не сміє вирішувати це за них.)