Труднощі, спричинені відсутністю скільки-небудь серйозної господарської підготовки до прискореної колективізації, збільшувалися тим, що не було проведено також і необхідної адміністративної підготовки. Як і в 1918 р., вся кампанія здійснювалася силами спішно організованих так званих "трійок", до яких входили люди, що не мали ніякого відношення до сільського господарства, а також інших тимчасових органів, їхня діяльність не обмежувалась ніякими юридичними рамками і відзначалась цілковитим свавіллям. Водночас старі органи управління на селі — сільради, кооперативні товариства, комнезами — усувалися від справи, а то й просто ліквідовувалися. Офіційна позиція щодо направлення на село "активістів" з міст для проведення колективізації викладена у підручнику з історії партії, виданому у 1960 р. Автори підручника так коментували цей захід: "Селяни бачили, що партія та уряд, долаючи труднощі, будували підприємства для виробництва тракторів та нових сільськогосподарських машин. Численні селянські делегації відвідували нові підприємства та будівельні майданчики, брали участь у робітничих зборах, і їх захопив робітничий ентузіазм. Повернувшись до своїх сіл, передові представники трудового селянства виступали ініціаторами колгоспного руху. Організовані робітники промислових підприємств взяли на себе шефство над сільськими місцевостями і послали численні робітничі бригади на село. Так було організовано та розпочато масовий рух за вступ до колгоспів, рух, що перетворився на масову колективізацію".
Хоча цей спосіб трактування проблеми — просто гарна вигадка, міські емісари дійсно, як і в 1928–1929 рр., грали вирішальну роль. Одначе на цей раз акції задумали надати більш планомірного і постійного характеру, аніж це було під час попередніх наїздів на село.
"Правда" писала з цього приводу, що уповноважених, яких партія посилала в 1928–1929 рр. на село з метою здійснення "соціального впливу", селяни називали "бродячими акторами". Вони мали справу з певною кількістю сіл, залишаючись у кожному з них стільки часу, скільки було потрібно, щоб забезпечити збирання певної кількості сільськогосподарської продукції. Постійними повноваженнями вони не наділялися. Цього разу було вирішено діяти шляхом максимальної концентрації сил. У здійсненні широкомасштабних планів, пов'язаних із колективізацією та встановленням вирішального контролю над селом, особлива роль відводилась "двадцятип'ятитисячникам" — робітникам-комуністам, мобілізованим партією у містах, на великих промислових підприємствах. Загальна кількість робітників, відібраних та направлених на село, перевищила 27 тис. Йшлося не про короткі наїзди, як це було раніше. Робітники мали залишитися в селах, щоб керувати ними. Перед відрядженням на місця призначення у січні 1930 р. "двадцятип'ятитисячники" пройшли двотижневий підготовчий курс. Спочатку передбачалося, що їхнє відрядження триватиме рік, пізніше цей термін було продовжено до двох років; нарешті 5 грудня 1930 р. ЦК ухвалив рішення вважати це відрядження постійним.
"Двадцятип'ятитисячникам" обіцяли платню 120 крб на місяць. Але вони не завжди отримували що суму. Група робітників, направлених у район В'язьми, в одному із листів нарікала на колгоспи, які не мають коштів, щоб платити їм, а це значить, робили висновок автори листа, що "ми повинні тікати додому". Офіційні документи переповнені їхніми скаргами щодо невиплаченої платні, завищених норм виробітку тощо. Деякі офіційні звіти досить реалістично описували реакцію селян на приїзд незваних "учителів". Зокрема, у них наводилися такі висловлювання: якщо робітник може правити рільничим господарством, пошліть нас керувати фабрикою; для чого нам присилають нових урядників, щоб експлуатувати нас? Автори звітів констатували, що "у деяких місцях ця куркульська пропаганда має успіх". Але навіть "двадцятип'ятитисячники" не завжди виправдовували покладені на них надії. Нерідко вони воліли завоювати "дешеву популярність" і "піддавалися споживацьким настроям відсталої частини села". Колгоспний центр нарікав на "двадцятип'ятитисячників", які протестували (цілком справедливо) проти реквізиції насіннєвого зерна, оскільки це загрожувало зривом посівної кампанії. Таких пропонувалося звільняти та виключати з партії. На середину лютого 1930 р. в села було направлено 18 тис. робітників-комуністів, із них 16 тис. безпосередньо в колгоспи. Майже третину з них довелося відкликати як таких, що не виправдали довір'я. На їх місце відбирали нових. У травні 1930 р. понад 19 тис. робітників працювали на селі, переважно головами колгоспів та на інших ключових посадах.
Окрім "двадцятип'ятитисячників", навесні 1930 р. на село було послано 72 204 робітника. На допомогу колгоспам направили також 13 тис. бухгалтерів-комсомольців. Крім того, 50 тис. рядових солдатів і молодших командирів пройшли курс спеціального навчання для проведення колективізації. Лише в самій Україні до кінця лютого 1930 р., крім відправлених раніше 2 3 тис. промислових робітників, у селах з'явилося 23 500 спеціальних уповноважених.
Однак не все відбувалося так вдало, як би того хотілося партійним вождям. У одному офіційному звіті розповідається про розпорядження окружного комітету партії в Єльні (РРФСР) у серпні 1933 р. мобілізувати 50 комуністів для роботи на селі. Фактично вдалося відібрати лише 20 чоловік. Із них тільки четверо дійсно поїхали на село, у тому числі один колишній селянин-одноосібник. Решта, як виявилося, були зовсім необізнані з сільським господарством. У жовтні мобілізували ще 15 комсомольців; лише чотирьох удалося послати працювати на село, але через деякий час двох із них довелося звільнити за некомпетентність і пияцтво.
І все ж, незважаючи на видимі кадрові невдачі, ті, кого дійсно використали, складали могутню силу. Про те, як інструктували та "надихали" на працю цих людей протягом усього періоду колективізації, можна дізнатися з пізнішої розповіді одного з активістів — учасника зборів 80 майбутніх організаторів колгоспного руху, на яких з промовою виступив М.М. Хатаєвич: їхня губернія "відстала" і вони повинні поїхати на село на місяць або на шість тижнів.