За кріпацтва сільська громада, особливо в етнічній Росії, несла спільну відповідальність за виплачування податків і періодичний перерозподіл землі в межах села. Відомий і до цього, такий перерозподіл став загальним явищем у XVII ст. (при цьому реманент і худоба залишалися в родинній власності, а наділи навколо самого господарства розподілялися за спадковим принципом). В Україні на захід від Дніпра (і в Білорусії) громада теж відома, однак тут вона загалом не мала права перерозподілу. Замість цього існував спадковий строк володіння господарством. За черезсмужної системи обробітку землі це володіння супроводжувалося контролем із боку громади над вирощуванням тих або інших видав сільськогосподарських культур, над ротацією поля, координуванням робіт тощо.
Звільнення селян від кріпосної залежності, здійснене царем Олександром II у 1861 р. стало великим, хоч і з значними недоліками, досягненням. Віднині селянин був вільною людиною й мав свою земельну власність. Проте він не одержав усієї землі, яку до цього обробляв, а за переданий йому наділ ще довго повинен був сплачувати викуп.
Прогресивна громадськість імперії якийсь час уважала, що звільнення селян було нагальною необхідністю, якщо країна не хотіла залишатися відсталою й нерозвиненою. Поразка й приниження Росії у Кримській кампанії розглядалися як ознака неспроможності старого ладу. Але разом із тим реформа, проведена згори з метою запобігти виникненню революційної ситуації, не могла не передбачати охорони інтересів панівних верств. Тож протягом усього наступного періоду незадоволене селянство вважало законно своєю землю, яка все ще залишалася в панських руках. Попри все це хлібороб певною мірою виграв, і знав, що виграв. У цьому плані показовими є статистичні дані про число селянських заворушень у Росії в 1859–1863 і в 1878–1882 pp.: відповідно 3579 і 136. Безсумнівно, звільнений селянин почував себе менш скривдженим, ніж це інколи припускають. Все ж викупні ціни базувалися на завищених підрахунках — за винятком західних провінцій, включно з Правобережною Україною — і були жахливим тягарем для виробників. Більше того: із зростанням чисельності населення розмір окремого селянського господарства повсякчас зменшувався — аж на чверть у чорноземних районах. Нагромаджувалися недоїмки (врешті-решт цю заборгованість зменшили або скасували низкою урядових указів).
У період між 1860 і 1897 роками селянське населення європейської частини імперії зросло від 57 до 79 млн чоловік, і це, ясна річ, загострило земельну проблему. Все ж, наприклад, у 1877 p. площа селянської ділянки середніх розмірів досягала в Росії 14 га, тоді як у Франції в той самий час розмір усіх господарств — селянських і панських — становив у середньому менше 3,6 га (три чверті французьких господарств володіли менш ніж 2 га). Тож після врахування клімату й такого іншого справжньою проблемою, котра значною мірою пояснювала наявні в сільському господарстві Росії труднощі, було те, що російський селянин неефективно використовував свою землю. Незважаючи на це, щорічний випуск продукції з гектара збільшився від 387 кг у 1861–1870 pp. до 520 кг у 1896–1900 pp. Більше того, розміри ділянки не дають усієї картини, оскільки "середняк" звичайно орендував ще один гектар на кожні шість своїх, а бідніший селянин віддавав в оренду частину своєї землі; крім того, він міг ще й наймитувати (таких налічувалося близько 2 млн). У 1900 p. на кожне селянське господарство пересічно припадав тільки один кінь.
Після скасування кріпацтва громади й далі несли відповідальність за "виплачування податків та управління селом. Головний закон про звільнення передбачав сход — збори голів господарств (в Україні вони так і називалися — "громада"), котрі мали керувати політичними й економічними справами громади. В 1905 p. більш ніж три чверті селянських господарств належали до "перерозподільних" громад, хоч майже половина останніх від 1861 p. й до початку нового століття фактично не практикувала ніяких перерозподілів. Тим часом в Україні громадське володіння було менш поширеним і в 1905 p. на західніших від Дніпра землях охоплювало менше чверті господарств.
Те, що селяни Російської імперії так уперто трималися своїх традицій у житті й господарюванні, могло б викликати думку, що вони жили у своїх селах ізольовано, цілком позбавлені контактів із міським світом. Однак це було б хибною думкою, бо вони значно частіше, ніж у більшості західних країн, переселялися до міст, де наймалися на сезонну працю теслями, будівельниками, фабричними робітниками, торгівцями тощо. В північних районах етнічної Росії, де сільське господарство не було спроможне забезпечити людям засоби для існування, майже всі селяни займалися побічними роботами — відхідними промислами, що в середньому давали 44 % їхнього заробітку. Навіть у степових місцевостях близько трьох чвертей господарств виконували такі роботи, хоч це становило лише 12 % їхнього заробітку. В 1912 p. 90 % господарств Московської губернії займалися побічними несільськогосподарськими роботами, а наприкінці першого десятиліття XX ст. селяни володіли третиною всіх торговельних і промислових підприємств Москви; вони ж таки становили найчисленніший прошарок серед ремісників або робітників підприємств (за винятком текстильного виробництва).
Економічний тягар, покладений на селян, був надто важким. До того ж майже всі вони дивилися на пана як на ворога й, повторимо, вважали, що мають права на його землю. Все це спричинювалося до селянського протесту, серед традиційних форм якого назвемо такі, наприклад, самочинні дії в панських маєтностях: вирубування лісу, незаконний випас худоби, вивезення сіна та зерна з полів, пограбування, підпали, страйки орендарів, періодичні відкриті експропріації й засівання землі. В 1902 p. в Харківській і Полтавській губерніях сталося серйозне заворушення, в якому взяли участь мешканці більш ніж 160 сіл. Тоді протягом кількох днів зазнали нападів 80 панських маєтків. В 1905–1906 pp. по всій імперії відбувалися потужні селянські виступи.
Всі політичні сили погоджувалися на тому, що тільки модернізація сільського господарства здатна врятувати становище. Головну проблему можна сформулювати просто: кількість землі була невідповідною примітивній техніці її обробітку, а до того ж постійно діяв такий фактор, як зростання сільського населення. Як ми вже бачили, наявної землі було удосталь, отже, запроваджувані зміни мали стосуватися насамперед організації сільськогосподарської економіки прискорення технічного прогресу. За твердженням Естер Кінгстон-Манн, наприкінці XIX ст. в Росії виник "культ модернізації". Він виправдовував будь-яку акцію, котра мала на меті виставити селянина як "застаріле явище", — задовго до того, як "історія або закони економічного розвитку могли це зробити". При цьому виходили з припущень (які, однак, — принаймні для 80-х років — не виглядали слушними), що виробництво на негромадських землях було значно продуктивнішим, ніж на громадських, що в межах громади існувало щось подібне до економічної "зрівнялівки", що громадські сільськогосподарські методи були найвідсталішими, що селяни конче потребували найновішого типу плуга. Але навіть у 917 p. залізні плуги мала тільки половина селянських господарств країни. Хліб жали серпами та молотили цепами. За таких умов у 1920-х роках урожай пшениці й жита — від семи до дев'яти центнерів на гектар — не набагато перевищував урожай в англійських маєтках XIV ст. (дані Р. Девіса).