У радянських документальних джерелах міститься й таке досить звичайне свідчення: "Часом куркуль веде за собою бідну й середню верству. Трапляються випадки, коли селяни-колгоспники голосують проти виключення куркулів. Часто незаможник ішов за куркулем унаслідок поганої організації. Причиною цього, крім слабкої організації незаможних, є погрози з боку куркуля, брак культури та родинні зв'язки". Згідно з офіційними звітами, що дійшли до нас, незаможники могли також заявити: "В нашому селі нема куркулів", або ще дивовижніше: "Тепер вони (хлібозаготівельники. — Ред.) конфіскують хліб у куркуля, а завтра обернуться проти бідного й середнього селянина". У своїй промові (в ті часи не опублікованій) на Північно-Кавказькій партконференції в березні 1929 р. Мікоян відверто сказав: середняк убачав у куркулеві приклад і визнавав його авторитет, одночасно вважаючи бідняка поганим господарем. Таке становище, — додав промовець, виражаючи новий, тобто сталінський, спосіб мислення, — виправить лише велике колективне господарство. А на XVI конференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) С. Сирцов, невдовзі висунутий у кандидати в члени політбюро ЦК, заявив: не тільки деякі середняки, а й деякі бідняки підтримують куркулів; фактично "середняк повернув проти нас, ставши на сторону куркуля". Протягом 1928–1929 рр. було зроблено безліч визнань (навіть від таких діячів, як Каганович), що не тільки куркуль, а й решта селянства посіли ворожу позицію стосовно влади.
Але, хоч як це парадоксально, "куркульська манія" була навіть корисною для партії, адже, за словами Сталіна, якщо середняк переконається, що прагнення до поліпшення свого добробуту неминуче приведе його до становища гнаного й придушуваного куркуля (або й просто йому перешкодять стати заможним), — тоді він, середняк, дійде висновку: єдиним шляхом для нього залишається шлях до колгоспу.
Тепер щодо чисельності "куркулів". Податки, накладені на них в листопаді 1928 р., теоретично стосувалися тільки 2–3 % селян (щоб подолати їхню "апатію", за основу оподаткування визначили розмір засіяної площі, незалежно від фактичного врожаю), однак на практиці, як сказав Сталін, — до 12 %, а в деяких районах навіть більше. За іншими джерелами, "додатковим податком на доход" були обкладені 16 % селянських господарств Росії. В газеті "Правда" від 18 вересня 1929 р. згадувалися цілі "куркульські села". За даними Девіса, в одному такому селі на Північному Кавказі на збори, присвячені заготівлі хліба, не приходили навіть депутати місцевої сільради.
Отже, кількість "куркулів" — названих такими у відповідності до норм хлібоздачі 1929 р. — напевно з'ясувати не вдалося (на думку радянського дослідника Ю. Мошкова, вона досягала 7—10 % усіх селян). Сталін згодом об'єднав "куркулів" і "заможних" в одній псевдокатегорії, загальна чисельність якої становила 15 % усіх господарств.
* * *
Протягом вирішального 1929 р. ні "хлібна", ні "селянська" проблеми так і не були, по суті, розв'язані. В зиму з 1928 на 1929 р. запровадили обмежені норми споживання хліба, а в серпні 1929 р. — і м'яса. Навесні 1929 р. Риков, підтриманий Бухаріним, запропонував імпортувати зерно. У 60-х роках СРСР був змушений таки вдатися до цього, але зараз пропозицію Рикова відкинули після "дуже палкої дискусії" ("Правда" від 19 липня 1929 р.).
На засіданнях політбюро ЦК ВКП(б) Бухарін говорив тепер про "воєнно-феодальну експлуатацію селянства", і "праві" докладали великих зусиль до владнання стосунків із хліборобом, вимагали скасувати примусові заходи щодо нього, повернутися до непу й вільного ринку.
Взимку 1929 р. Сталін заявив (у неопублікованій тоді промові) про "зрадницьку поведінку" Бухаріна. Останній опублікував цей пункт із промови в "Правді" від 24 січня 1929 р. і супроводив його цитатами з Леніна, якими обґрунтовував таку думку: застосування жорстких комуністичних принципів на селі до створення тут "матеріальної бази комунізму" може обернутися для партії катастрофою. Майже всі безпартійні фахівці-економісти (в першу чергу Володимир Громан — найсвітліша голова в Держплані) підтримали й цю думку, й вимогу "правих" відновити рівновагу на ринку. Навіть найближчий до Сталіна економіст Держплану — Струмілін уважав: темпи економічного зростання не повинні випереджати процес нагромадження необхідних для цього ресурсів (тобто, інакше кажучи, не треба штучно прискорювати природний хід подій). Та найвище керівництво на все це не зважало. У квітні — травні 1929 р. було затверджено перший п'ятирічний план розвитку народного господарства (його навіть не встигли остаточно доробити). Власне, це не був навіть "план" у звичайному розумінні даного слова. В ньому певною мірою витримувалася координація діяльності різних народногосподарських галузей, робилася спроба збалансувати ресурси та можливості їхнього використання, але, за Левіним, це була, по суті, "просто конфігурація цифр у напрямі постійного завищення їх, і це становило їхню єдину функцію".
Планувальники підготували два варіанти — відправний та оптимальний (напруженіший від першого). Успішна реалізація оптимального варіанта залежала від п'яти добрих урожаїв, сприятливого становища на міжнародному хлібному ринку, розумного витрачання коштів на оборону тощо (все — нереальне). Крім того, неможливо було витримати навіть закладені в плані вимоги координації, бо кожне підприємство поринало у власні, не погоджені з інтересами всього народногосподарського комплексу, а до того ж цілком волюнтаристські плани прискореного розвитку.
І ще такий момент, у разі виконання цього плану до 1932 р. приватний сектор на селі занепав би через надлишок зайнятого в ньому населення (хоч і тоді давав би майже 90 % валової сільськогосподарської продукції). Це наочно демонструє суть партійної політики ще навесні 1929 р.
Партійна політика на селі фактично зруйнувала неп. Але треба сумніватися, чи зрозуміло це найвище керівництво. Аж до середини 1929 р. у своїй діяльності воно загалом виходило з ідей непу, з факту довготривалого існування приватного сектора в сільському господарстві, ринкових відносин. Із цього ж виходили Держплан, Наркомат землеробства та інші установи. У квітні 1929 р. сам Сталін казав: 4,9–5,7 млн т із тих 8,2 млн т зерна, що їх потребувала держава, можна було дістати на ринку, а покриття нестачі в 2,5 млн т міг забезпечити лише "організований тиск на куркулів" за "урало-сибірським методом" (як бачимо, в цій химерній суміші двох взаємовиключних економічних моделей поки що не містився заклик до запровадження тотального контролю над вільним виробником).