— колишні землевласники, великі орендарі землі, заможні селяни (які раніше використовували найману працю), заможні ремісники, власники промислових підприємств;
— особи, котрі мають серед своїх найближчих родичів когось, хто в даний момент перебуває на нелегальному становищі або опирається владі зі зброєю в руках у складі антирадянських загонів;
— чужоземці (незалежно від національності);
— ті, що мають родичів або знайомих за кордоном;
— члени релігійних сект і громад (особливо баптисти);
— науковці й фахівці старої школи, надто ті, чия політична орієнтація не виявлена до сьогоднішнього дня;
— особи, попередньо засуджені або запідозрені в контрабанді, шпигунстві тощо.
Судячи з переліку, "підозрювалася" дуже значна кількість населення України. До цього можна додати ще таке:
згідно із доповіддю П. Стучки про діяльність Верховного суду РСФРР у 1923 р., 67 % усіх розстріляних за вироками судів того ж самого року становили селяни…
* * *
Утрата безпосереднього економічного контролю з боку держави над селянином супроводжувалася, звісно, одночасною втратою адміністративного контролю з боку місцевих органів влади. Справжнім осередком економічної влади в російському селі залишалася, нагадаємо, стара громада. Тож у партійних колах висловлювалося багато нарікань на "подвійну владу", коли місцеві ради явно поступалися громадам. Така занепокоєність цілком зрозуміла, адже, хоч у принципі сільради вільно обиралися місцевим населенням, від самого початку своєї діяльності вони відігравали роль провідника на селі "диктатури пролетаріату". Навіть радянські джерела дають зрозуміти, що всі рішення приймав голова сільради, — як правило, креатура окружних і сільських партосередків (що ж до самих цих осередків, то аналіз списків їхніх членів засвідчує: чимало з них присилалися здалеку або тривалий час мешкали в інших місцях і поверталися на батьківщину за партійним наказом, бо "віддані" місцеві кадри були здебільшого нічого не варті, — за винятком хіба що деяких сільських учителів).
Таким чином, на великій території середняки й заможніші селяни перебрали адміністративний та економічний контроль над сільрадами, й сільська громада, яка одразу після революції вже фактично керувала непримусовим переділом землі, у висвітлюваний час здобула дуже міцне становище, — міцніше навіть за те, котрим вона користувалася в царській Росії. Сільради ж перетворилися, по суті, на їхніх агентів у здійсненні певних заходів офіційного характеру. В 1926 р. 90 % селянських господарств були об'єднані в громадах, і з огляду на сказане вище можна не сумніватися, кому на селі належала реальна влада.
Учасниками сільських сходів тепер були всі, хто мав вік понад 18 років і належав до того чи іншого господарства. Правом голосу теоретично користувався кожний, але на практиці, як і раніше — тільки глави родин. Такий стан речей відбивало положення з радянського земельного кодексу, згідно з яким кворум сходу визначався не з розрахунку представництва членів усіх без винятку господарств, а за наявністю половини представників останніх.
У 1927 р. влада вжила серйозних заходів, щоб надати сільрадам більше прав й очистити їх від "небажаних елементів", однак усі розуміли: справжня проблема коренилася в громаді. На XV з'їзді партії В. Молотов заявив: вигнані з Рад куркулі "намагаються окопатися в громаді". (Каганович: "Правильно!"), але "тепер ми остаточно виб'ємо їх навіть із тих останніх окопів".
Тут неодмінно вкотре вже поставало запитання: хто ж він, нарешті, такий, цей "куркуль"?
Спроба визначити суть "класового ворога на селі" та з'ясувати його кількість мала в недалекому майбутньому жахливі наслідки для мільйонів людей. Ми вже підкреслювали вище: "куркуль" у тому вигляді, в якому його представляла партія, був не більше, ніж плодом її уяви. Ще за доби воєнного комунізму Ленін значно розсунув сутнісні рамки первісного значення слова "куркуль" із тим, щоб довести існування на селі особливого "куркульського класу". Ця маніпуляція була настільки очевидною, що згодом із нею не погоджувалися навіть деякі партійні й державні діячі. Так, Бухарін у своїй праці "Путь к социализму и рабоче-крестьянский блок" (М.; Л., 1926) відрізняв "заможного господаря, сільського лихваря, куркуля" від заможного селянина, котрий використовував працю кількох наймитів. Останнього, на думку автора, не можна було відносити до куркулів. Нарком сільського господарства А. Смирнов також намагався звільняти заможного хлібороба від ленінських семантичних пут і, зокрема, наголошував: "Куркуль був, власне кажучи, дореволюційним типом експлуататора, який тепер фактично зник". А Мілютін — колишній нарком сільського господарства — запитував на XV з'їзді ВКП(б): "Що таке "куркуль"? Поки що не було чіткого, точного окреслення ролі куркуля в процесі [соціального] розшарування". До речі, такого окреслення ніколи так і не зробили. Один із учасників партійної дискусії з аграрних проблем писав: будь-хто, знайомий із реальними умовами, "знає дуже добре, що за сільським куркулем не можна прослідкувати безпосередньо (тобто за допомогою статистики використання найманої праці. — Авт.). Його неможливо розпізнати безпосередньо, так само як і неможливо визначити, чи він капіталіст, чи ні" (цит. за М. Левіним). Таким чином, питання створення психологічного, економічного та соціально-політичного портрета куркуля залишилося відкритим, і не тільки у висвітлюваний період, а й у роки майбутнього терору проти селянства.
Та попри всю цю невизначеність — і попри навіть те, що офіційний журнал "Большевик" фактично запропонував узагалі відмовитися від терміна "куркуль", — на останнього в цілковитій відповідності до поглядів партії на селянство вже міцно було начеплено ярлик "класового ворога". Справа тепер стояла за підрахуванням його кількості. Але й тут, мабуть, годі було сподіватися на якусь певність і ясність, бо цифрові дані щодо "куркулів" дуже різнилися між собою. В 1924 р. радянська дослідниця Хрящева писала: "Треба визнати, значно заокруглюючи цифри, що "куркульська експлуатація" становить 2–3 %, але, по суті, ця експлуатація не має чіткого класового характеру". В 1927–1929 рр. приблизні підрахунки чисельності "куркулів" коливалися в межах 3,7–5 % від складу всього селянства (один відсоток дорівнював 1,25 млн чоловік). На XV з'їзді ВКП(б) Молотов прийняв цифру 3,7 %, однак зауважив при цьому, що з'ясувати точну чисельність куркулів є "майже неможливим завданням". Статистичний довідник СРСР за 1928 р., дані з якого часто використовувало політичне керівництво (незважаючи на те, що в рамках звичайного економічного аналізу цей довідник уживав "чужий" термін "підприємець"), визначає частку куркульських господарств у розмірі 3,9 % (або 5,9 % всього сільського населення), диференціюючи їх на таких, хто: