Не пізніше травня 1924 р. Сталін запропонував традиційний підхід: одна держава — надто така аграрна, як Росія — неспроможна своїми силами добитися остаточної перемоги соціалізму й відповідної організації виробництва. Для цього конче потрібні зусилля кількох розвинених країн. Та незабаром ця думка почала змінюватися на протилежну.
По суті, теорію можливості побудови соціалізму в одній країні обгрунтував Бухарін, Сталін же лише поставив її в центр внутрішньопартійної полеміки. Цього настійно вимагала тогочасна політична ситуація. Троцький та інші продовжували сперечатися, чи є немарксистською спроба "затримати" революцію в одній країні (котра, на загальну думку, з теоретичного погляду недостатньо розвинена для цього), однак уже стало цілком ясно: після провалів радянського воєнного вторгнення до Польщі в 1920 р. й останнього кидка Комінтерну на Захід (ідеться про фіаско німецьких комуністів у 1923 р.) на революції в розвинених європейських країнах годі й сподіватися. Отже, Росія залишалася без зовнішньої підтримки, а з практичної точки зору це означало, що радянська влада мала або зосередити всі свої зусилля на заздалегідь приреченій на невдачу підготовці "світової революції", або рішуче відмовитися від цього наміру (чи принаймні повернутися до стадії "буржуазно-демократичного" розвитку). Ортодоксальні комуністи не були готові до такого політичного самогубства, та реальна обстановка настійно вимагала від них цієї жертви. Таким чином, проблема потребувала негайного обговорення.
Добре розуміючи, що надалі молодій радянській державі доведеться існувати самостійно, Сталін прагнув підвести під теорію можливості побудови соціалізму в одній країні міцну базу. У типовій для нього манері він вирішив зробити "батьком" цієї теорії Леніна, тим більше що останній справді висловлювався про таку можливість, — щоправда, зовсім в іншому контексті, бо мав на увазі розвинену країну.
Цікаве враження справляють аргументи, вживані в полеміці навколо окресленої вище проблеми. Вони промовисто свідчать: партійних керівників найвищого рангу аж ніяк не можна було назвати справжніми економістами, фахівцями із розважливим мисленням, орієнтованим на створення раціонально структурованого суспільства (хоч вони і вважали себе саме такими фахівцями й навіть намагалися переконати в цьому Захід). Прийнявши месіанську концепцію "світлого майбутнього", вони пояснювали утримування влади у своїх руках тим, що без цього неможливо побудувати нове, вище суспільство, — вище, бо воно нібито мало втілити в життя теорії Маркса. Іншими словами, йшлося про створення "соціалістичного" ладу в умовах радянської (або, як її тоді визначали — "пролетарської") системи. І створюватися він мав у доктринально приписаних формах: з економічної бази нового устрою повинні були зникнути товарно-грошові відносини, тобто ринок, а зі сфери соціально-класових стосунків — приватні власники й торговці.
З огляду на все сказане поступки комуністів, зроблені в 1921 р., можна було виправдати тільки в одному випадку: якщо вони реально допомагали партії втримати владу. У свою ж чергу, утримання реальної влади можна було виправдати в очах партійних мас тільки тоді, коли правляча партія скористалася б із найпершої ж можливості для переходу до побудови ладу, приписаного марксистською доктриною (яка вважалася рушійною силою всіх перетворень). І передусім треба було знищити класи, котрі, за марксизмом, заступали шлях до нового суспільства. Певна річ, аграрний сектор мав першим відчути на собі наслідки такого експерименту.
За відвертим визнанням Леніна, комуністи, по суті, мало розумілися на економічній реальності. Це треба неодмінно пам'ятати при розгляді політики радянської влади на селі. Насамперед згадаємо про знамениту тезу щодо "кризи ножиць", уперше висловлену на XII з'їзді РКП(б) у 1923 р. За "ножиці" правили дві лінії на діаграмі, що розходилися в різні боки; одна з них ілюструвала постійне зростання цін на промислові товари, а інша — надзвичайно низькі ціни на продукцію селянського виробництва. Ця "криза" була недовготривалим явищем, спричиненим загальною розрухою й відсутністю зернових резервів, а конкретною причиною її виникнення послужили штучне завищення урядом цін на промислові товари й відповідне заниження цін на сільськогосподарські продукти. Відразу ж після виправлення такого становища "криза" зникла, однак устигла засвідчити неадекватну поведінку й нетерпіння влади в питанні про ринкові відносини, що їх вона не тільки зневажала, а й неправильно розуміла. Як тільки товарно-грошова ситуація ставала загрозливою (чи принаймні так здавалося партійній верхівці), тут же з'являлися ці ознаки надмірної стурбованості, нетерплячки, й уряд терміново розпочинав пошуки шляхів виведення ринкового механізму на рівень, необхідний для збалансування народного господарства.
Все ж, попри таку неврівноваженість, були зроблені й перші спроби оздоровлення економіки. Відомий тогочасний радянський економіст Громан зауважував: "Період 1922–1923 років був першим нормальним роком господарського життя після восьми ненормальних років". Структура цін ще перебувала в незадовільному стані, та в цілому вже спостерігалося явне поліпшення, — виключно завдяки відновленню ринкових відносин і збереженню селян як власників. Земельний кодекс 1922 р. підтверджував: земля є власністю держави, але й гарантував довічне спадкове володіння нею тим, хто її обробляв. Кодекс навіть перейняв столипінські ідеї злиття селянських "смуг", і в деяких місцях знову почали виникати нові одноосібні господарства (ферми). Отже, фактично визнавалися три форми власності на землю: кооперативна (в 1920 р. охоплювала тільки 1–2 % усіх господарств); приватна, яка передбачала, зокрема, існування ферм столипінського типу; громадська (під контролем громад у традиційному розумінні). На початку 1925 р. уряд скасував обмеження на використання найманої робочої сили.
Наслідки всіх цих заходів просто приголомшували. За офіційними повідомленнями, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925–1926 рр. досягнув передвоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн т у 1922–1925 рр. до 73,5 млн т у 1926–1929 (хоч ніколи так і не зрівнялося з показниками довоєнних часів, — особливо в Україні й на Північному Кавказі).