На початку 1930 р., ще до масового голоду, дитбудинки вже перебували в поганому стані. Журнал "Народное просвещение" нарікав: "Матеріально дітей забезпечують усе менше й менше, у багатьох дитбудинках брук, безліч вошей, брак дисципліни, відсутні навички колективного життя".
В урядовому указі про ліквідацію дитячої безпритульності від 31 травня 1935 р. зазначалося, що керівництво дитбудинками здійснюється недостатньо через погану організацію господарювання та освіти; боротьба з дитячим хуліганством і кримінальним елементом серед дітей і підлітків ведеться неактивно, а в деяких місцях зовсім відсутня; не створено умов, коли діти, які з тієї чи іншої причини опинилися на вулиці, відразу були б улаштовані у відповідних дитячих установах або повернуті батькам. Привертає увагу такий пункт указу: "Батьки та опікуни, байдужі до своїх власних дітей, які дозволяють їм займатися хуліганством, крадіжками та бродяжництвом, не вважаються відповідальними". Цей пункт вельми чітко характеризує життя безпритульних.
Указ передбачав створення нових дитбудинків під юрисдикцією наркомату освіти, притулків для хворих дітей під юрисдикцією наркомату охорони здоров'я та ізоляторів, трудколоній і приймальних пунктів під юрисдикцієюНКВС(колишнє ДПУ), який перебирав під свою відповідальність усі справи малолітніх злочинців.
Безпритульні діти часто тікали з цих закладів, нарікаючи на брутальність порядків у них. Про "Комуну імені М. Горького" під Харковом казали, що там "мало харчів і багато дисципліни". Не було це таємницею і для офіційної преси.
Сучасний російський прозаїк (В. Астаф'єв) розповідає багато історій про жахливі дитбудинки. Але були і винятки. Наприклад, сам він жив у дитбудинку в Ігарці на Крайній Півночі, директором якого була дуже порядна людина, всіляко шанована вихованцями (згодом виявилося, що він — колишній царський офіцер).
У більшості ж дитбудинки мало чим відрізнялися від звичайних тюрем. Проте багато дітей усе ж щасливо перейшли ці пекельні кола, "опікувані" органами міліції та безпеки, та працювали згодом на порядних професійних посадах. Інші опинилися в злочинницькому середовищі. А ще інші, як жахливий парадокс, стали чудовим матеріалом для вишколу кадрів самого НКВС. Навіть порівняно гуманні дитбудинки ЧК 1920-х років дали чимало майбутніх працівників "органів".
Є дані, що у Білореченській дитколонії під Майкопом на Північному Кавказі половину вихованців послали у 16-річному віці до спеціальної школи НКВС. Часто це були діти з кримінального середовища. Одного такого, який колись убив селянина і підпалив церкву, впізнав місцевий житель, заарештований у Баку, в одному зі своїх слідчих.
Справжній моральний парадокс, таким чином, полягав у тому, що дітей, чиїх батьків знищив режим, виховували за допомогою методів, які розбудили в них найзвірячіші інстинкти, внаслідок чого вони стали найогиднішими прислужниками цього ж режиму. І для цього не обов'язково було працювати в органах безпеки. Прищеплюючи молоді перекручене сприймання дійсності, влада калічила її духовно, а це було, мабуть, жахливіше, ніж фізичне знищення.
Західному громадянинові може здатися неприємним, коли молода людина із захопленням розповідає про неприховано пропагандистський фільм, де "куркулі" приховують хліб, а комсомольці знаходять його. Нам може не подобатися, коли "добре вгодовані діти комуністичної номенклатури, юні піонери, котрі бачили, як виловлювали голодних селян у Харкові, повторювали, мов папуги, слова ненависті, вивчені в школі". Нам може здаватися огидним, коли ми чуємо про піонерський загін, який затримав двох жінок (в однієї чоловіка стратили, а в другої заслали) за те, що вони зібрали для себе кілька колосків пшениці (згодом жінки опинилися у таборі на Крайній Півночі). Але все це було насправді, і проти фактів нічого не вдієш.
У станиці Усть-Лабинській на Кубані піонери відзначилися тим, що подали "кому слід" цілий список осіб, яких вони запідозрювали: "Ми, дитячий табір колгоспу "Путь хлебороба", доповідаємо політвідділові, що… безсумнівно краде, бо він куркуль". Отже, діти змалку навчилися досить сумлінно використовувати "класовий підхід".
Піонерів фактично мобілізували наглядати на полях. Постишев у "Правді" вихвалявся, що подібне завдання виконували десь 0,5 млн дітей, а 10 тис. "боролися зі злодіями", тобто селянами, які намагалися залишити собі трохи зерна. Підлітки комсомольського віку "брали активну участь в усіх економічно-політичних кампаніях і нещадно боролися з куркулем". У хрущовські часи можна було почути запізніле визнання того, що найпершим завданням усього комсомольського виховання 1930-х років було "вишукувати та розпізнавати ворога, якого тоді належало усувати насильно, засобами економічного тиску, організаційно-політичної ізоляції та методами фізичного знищення".
Загальне притягнення молоді до брутальностей та фальсифікацій, характерних для "класової боротьби", безперечно, огидне для більшості непричетних до таких норм поведінки. Одначе, з нашого погляду, існувало ще огидніше явище, яке не завадило б зафіксувати.
Вже на "шахтинському" судовому процесі були публічні посилання на хлопця, який вимагав смертного вироку для власного батька. Подібне спостерігалося і на селі. Найбільшого розголосу набула історія 14-річного Павлика Морозова, котрий "викрив" свого батька, перед тим голову сільради в селі Герасимівка. Після засудження батька Павлика вбила група селян, включно з його ж дядьком, після чого влада надала йому образ мученика. У Герасимівці відкрили спеціальний музей з "реліквіями", а у 1965 р. село ще й прикрасили статуєю "піонера-героя". Про Морозова надруковано кілька книг і брошур, у тому числі роман В. Губарєва "Син", який можна вважати досить-таки невідповідним дійсності.
У травні 1934 р. ще один юний герой — 13-річний Проня Колибін доніс на свою матір за крадіжку зерна, і його вчинок було повсюдно розголошено у схвальних тонах. Піонер Сорокін на Північному Кавказі зловив свого батька, коли той наповнював кишені зерном, і добився його арешту. Подібне вчинили Коля Мяготін, Коля Яковлєв, Кичан Джакилов та інші, імена яких мусило шанувати не одне покоління.