Жива могила

Сторінка 9 з 10

Старицька-Черняхівська Людмила

На ранок усіх підняла тривога: приїхав пан Жмайло. Вискочила Дарина, зібралася на ґанку вся челядь. Важко зліз пан з коня, махнув челяді рукою, ледве поздоровкався з жінкою, сухо зиркнув на Дарину, мовчки пройшов до своєї кімнати — і ні слова... Ахнули всі й диву далися: що з ним сталося? Ветхим стариганом став Жмайло: очі провалилися, ніс загострився гачком, побіліли чуприна й вуса, зігнувся колись могутній стан; похмурий, як дощова хмара. Чи не захворів? Що трапилося? Кинулася до нього пані розпитувати: що й до чого, але даремно — мовчить Жмайло. "Не занедужав ти часом? Не гукнути нам знахарку? А, може, покликати батюшку?"

"Ховати вже мене хочеш? — Жмайло повільно підвів згаслі очі на дружину. — Заважаю вам? — він зареготав. — Не трудися — ще не скоро помру!"

"Та що ти, бігме, полікували б тебе, дивишся й допомогло б, бачу: щось тобі муляє, до себе не подібний..."

"Не подібний, кажеш?.."

"Ти геть з обличчя спав, я усе ж пошлю..."

"Облиш! Сам себе вмію лікувати і ніщо мене не тривожить! Дурне тобі лізе до голови. Затям: ніщо!!" Він стукнув кулаком по столі: "Йди собі!"

Чому ж про Романа батько не каже й слова? Якась підозра закрадається в Даринчину душу. Спитати — духу бракує. Нехай відпочине й поправиться — тоді. Розпитує в козаків: кажуть — живий, здоровий, з гучною славою, з багатими дарунками з походу поїхав; ще до Дністра його бачили...

Чому ж мимоволі щемить і стискається серце? З приїздом пана Жмайла ті крихітки весілля, що зблискували часом, загасли, і щось важке, гнітюче навалилося на домівку. Минув тиждень — старому не ліпше, він кріпиться, хоче обдурити себе й інших; минає другий — відчуває Жмайло наближення смерті і скликає він до своєї світлиці всіх домочадців: хай послухають його останню волю. Увійшла Дарина та так і остовпіла на порозі: вона й раніше лякалася цієї похмурої кімнати, а сьогодні тут було жахливо — тут пахло смертю.

Праворуч од дверей, на низькому оттомані, вкритому зеленою ковдрою, на високо підмощених червоних подушках лежав батько. Ні, це не він! Дарина не пізнала його: перед нею лежав столітній старець. Як страшно вирізнялося на подушках зеленкувато-жовте висхле обличчя. Сива чуприна розпатлалася, запечені губи гадючаться жорсткою посмішкою. Глянув на Дарину Жмайло — і затерпла вона.

Всі стоять, нахиливши голови; поруч старого плаче пані: про що вона жалкує? Що принесла їй ця людина окрім зла? Жмайло підвівся на ліктях і почав хрипким голосом:

"Зібрав я вас тут усіх, щоб ви почули мою останню волю: моя остання воля об тім, щоб дочка моя Дарина вийшла заміж; вона сама лишилася серед нашого роду — їй і продовжити його треба. Поклянись, жінко, що рід мій не згасне!"

Пані намагалася щось відповісти, та голос не слухався.

"А ти, — звернувся він до Дарини, — ти поклянися мені, що слухатимеш матір; я і з того світу вас усіх бачитиму. Поклянися!"

Дарина здригнулася.

"На коліна і клянися!"

"Батьку, тату... а!.."

"Клянешся?"

"А Роман?"

Старий підвівся, блиснув очима і моторошно зареготав: "Тепер, — вигукнув він громовим голосом і повернув до Дарини жовті білки очей, — тепер і за Романа..." Але кров ринула горлом і задушила останні слова. Страшний хрип, підведена рука закостеніла в повітрі. Дарина заплющилася, пані кинулася до оттоманки — на подушках лежав жахливий труп.

Розділ VII

Поховали Жмайла. Минула зима. Спритні велетні-хмари викрали й врятували від жорстокої зими красуню Ладу-весну. Пролетіла Лада над землею, усміхнулася тепло і випарувався останній сніжок і розтанула остання бурулька. Над зеленим озером підвів голову дідусь-водяний і сонними очима озирнувся навкруги; з блакитної річки випірнула радісна русалонька; застрибали, зареготали в ожил ому лісі спритні мавки... Прилетіли й жайворонки, та не принесли звістки про пана Романа.

Ось і розкішний травень, потяглися теплі місячні ночі з неугавними солов'їними руладами. Дарині не спиться... душно в низеньких кімнатках... а в садку так тепло... так гарно! У повітрі тонкі пахощі, десь поблизу співає соловейко, від болота чути розмірений жаб'ячий крик, стежки в квітах, у темряві на листках виблискують хрущі... а з-під широких темних листків, з-під прохолодної тіні тендітні конвалії простягають свої голівки до блідого місячного сяйва. Все живе, все диха, все готується до нового життя; а вона? Все перетліло в ній, все поховано... в глибоко запалих очах не видно ні вогню, ні променя, ні іскринки. Хоча б довідатися, нарешті, — що з Романом, де він? Чи живий, чи... вона боялася закінчити думку.

"Господи... якщо... помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут... не жити! — Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. — Романе, якщо ти... ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?.." Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць. "Та де ж ти, Романе, де ти?" Із запалих очей викотилася остання сльоза. "А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?"

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася... що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, скрізь вії сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде... шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи...

"Романе!" — Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми! — "Приїхав до тебе!" — "Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!" — "Сідай, поїдемо!" — "Куди?" — "До мене, до моєї домівки". — "Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!" — "Ні, не можна. Сідай скорше та їдьмо!" Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив. їдуть широким подвір'ям — все спить навколо. Наблизилися до високої брами — вона безшелесно впала.