А в нього посмішка із віч,
Неначе не про нього й річ;
Сидить, буквар перегорта,
А вчитель шепче: сирота.
На п'ятий чи на шостий день
Світанком синім, як ясень,
Приїхав батько. Сталінград
І переправ букринських чад,
І даль підкиївська крута,
Бомбьожок чорна ряснота
Від нього дихала. З-під брів,
Як тихий промінь вечорів,
Ясніло. Серця стук зборов:
— Мій син живий? — Та жив, здоров.
— А жінка?
— Тату! — крикнув син.
Припав до нього... Скільки днин
Ходили вдвох, рука в руці,
І щастя й смуток на лиці.
Ми пригощали щиро їх,
І не шукали слова втіх,
Бо горе — то стіна німа,
Для нього слів людських нема,
І треба ту стіну в роках
Лупать по крихті, по частках, —
Само забудеться нехай.
Частина жде, боям не край.
Мотори хлопці завели,
I диму сивого вали
Десь за Тернопіль попливли.
Лежать нові шляхи й мости.
Бувай здоров! Здоров рости,
Мiй сину! Скоро вже прийду. —
Про щастя мрів, а стрів біду.
Оповідають, що в бою
За Ельбою, в чужім краю,
Останній вибух пролунав,
Фугас останній ліг між трав,
Останній крик припав к землі,
Останній танк поповз в імлі
Якраз на батька. — Що ж, повзи, —
Сказав він тихо. Дві грози
Поніс в руці, метнув в броню
І сам згорів у тім огню.
Із страхом жить — прожить, як мрець.
Лягти в бою— святий кінець,
Твого життя гілля густе
Вітчизні в серці проросте.
Бійці, що з ним разом були,
Ту звістку нам передали,
Прийшли два слова горьові,
Що носять пошти польові,
І все. — Буквар перегорта
Малий смуглявий сирота.
А в мене серце б'є, як дзвін,
Хлоп'ята з школи йдуть. А він?
Їм тепло, затишно в дому,
Є ласка отча, — а йому?
Їх мати в ліжко покладе,
У нього ж — хто? І мати — де?
І я обняв його, притис,
Як свого сина. Сонця спис
Кресав над поїздом огні.
І, от ми вдвох, ми не одні.
Приймай нас, батьку, на поріг,
Постав на стіл, що приберіг,
Хильнем за молодість круту,
За мого сина-сироту,
За весняні ясні шляхи!
...У двір куряться порохи
З дороги другої.
ПІСНЯ ДРУГА
Відчиним двері на широкі ниви,
На обрії, на води, на міста,
Нехай любові віковічне диво,
Катраном пахне, в серці вироста.
Нехай любові сила розмаїта
Хвилює дух і помисел живий,
Цвіте, як сонце всередині літа,
Стоїть при нас, як вірний вартовий.
І понесуть її жагучі руки
Грозою й вітром в сивім ковилі,
І з неї родяться сини і внуки
На цій землі!
— Теплушкою чи на коні,
Ти мчав у рідній стороні?
Минуло літо, стихнув бій,
Мій середульший, сину мій!
— Усяк бувало, батьку, всяк,
Добро, що дома, що атак
Улігся шал, що далина
Зернить колосся, наливна.
— Це хто ж з тобою? — Це жона. —
Воно ж стояло, те дівча —
Зеленошумне смереча,
Так, мов зоря із тьми століть
Понад життям новим стоїть.
Повз нього б'ються ручаї
І чайка кличе: чий, чиї?
І неба раннього намет
Стріча над нею сонця лет.
— А звідки ж? — Звідки? Білорусь,
Цю землю знаєте, ручусь,
Мені там кожен за сябра
Бажав і щастя і добра.
Там дім навпіл, і світ навпіл,
І ліс шумить, як рідний діл,
І що на серці — те в житті,
І горе й радощі святі.
Радянське братство! Світ пройди,
А приведуть тебе сліди
До мирних вйосок, до сяліб,
Де завше знайдеш сіль і хліб.
І там, як тут, пройшла війна,
І там пливла боїв луна.
Із тих країв моя жона.
— Щасливий з нею? — Я скажу.
Ми батьківщину за межу
Уже проходили, в імлі
Ширококрилі журавлі
У гніздах клекотом своїм
Нам поворот віщали в дім.
І синь озер, і темінь пущ,
І на шляху шипшини кущ,
І кожен камінь на шосе
Немов кричав, що день несе
Нам перемогу. Так бува,
Що й мертве в вірі ожива,
А ми живі, і грозова
Заходить ніч, заходить бій,
Як звісно, на передовій.
І задвигтіла з жароти
Земля, ні звестись, ні пройти,
Хіба що руку простягти,
З баклаги випить, — так води
Нема ні краплі, — лиш сліди
Броні жаркої, як в печі,
Карбують танки й тягачі.
З обслуги в нас бійців ще два
Живих лишилось, і слова:
— Огонь! Огонь! — лиш чуть мені,
Ті ж зглухли в скреготі броні.
За хвилю-дві накрив фугас
Обох бійців, я в пізній час
Знайшов одного, поволік,
Підняв, поніс, на цілий вік
Це не забудеться! Приніс
У крайню хату, попід ліс,
Поклав на ліжко, а дівча
Мені рушницю із плеча
Зняло, піднесло каганець.
— Ти жив, боєць? Не вмер, боєць?
— Я ще живу, — шепоче він, —
Я не помру, — лице з одмін
Не взнаєш, — чиста біль-збіла.
Пакети наші два взяла,
З плеча його і до плеча
Давай вгортать, як дитинча.
Схилилась — впали дві коси,
Загледиш їх — і вже неси,
І згадуй очі, рух, лице,
Тих кіс тугих важке кільце.
Вона звелась — і теплий зір
Мене опік; від давніх пір
Я пам'ятаю в шумі нив
Весняне небо після злив
І, наче пошуги жар-птиць,
Останній спалах блискавиць.
Можливо, блискавиць крило
Ці горді коси заплело?
І, може, їхній синій жар
Віддав цим очам цвіт і яр?
Хто знає? Я стояв німий,
Не чув, як просять: — Руки змий, —
Мабуть, вдесяте. — Ось вода.
Він буде жити, не біда.
Ти не журись, ти не хились,
Іще побачитесь колись. —
І вже я знав, її словам
Повірить можна, я ж не сам,
А вдвох ми вірили. Взяла
Рушник гарячий, до чола
Бійцю поклала, а для ніг
Окріп нагріла, щоби міг
Боєць зігрітись. При огні
Зв'язала два бинти лляні,
Немов зв'язала світ мені!
А з слів, нашептаних вночі,
А з того літепла в печі,
Що руки ставили її,
Неначе в серце ручаї
Текли гарячі. Друг-боєць
Шептав, наморений вкінець,
В безпам'яті: "Не пив, не їв,
Дарма, а зараз солов'їв
Послухав би". І вже вона
Над ним, як рідна сторона,
Схилилась кревно, з рук її
Летять, щебечуть солов'ї —
Смоленські, мінські із лісів,
Лади — на сотні голосів,
Співучі курські, з-за Дінця
Криллям ласкавим до крильця,
Полтавські, сиві, наче дим,
Ірпіньські тьохкають над ним,
І тиха посмішка із віч
Йому не сходить в довгу ніч.