Він відігнав від себе цей спогад.
— То залежить, — сказав до Ліліан. — Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який однак ніколи не вибився вище пересічного. Все, чого хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя.
— А може всупереч тому хотів ще жити?
— Цього я не знаю, — відказав Клерфе, роздратованим тоном. — Але я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також?
— Авжеж, — визнала Ліліан, триваючи однак у своїй впертості. — Але всі хотіли ще жити.
Клерфе мовчав. "Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!"
— Нікому не вдається втекти від долі, — сказав врешті нетерпляче. — І ніхто не знає, коли і як його вона дожене. Хто б там, зрештою, зважав на час? І що таке, власне, довге життя? Довге минуле. А майбутнє завжди сягає тільки до наступного подиху. Або до наступних перегонів. Що далі, невідомо. Вип'ємо?
— За що?
— Ні за що. Може, за трішки відваги.
— Я маю вже відваги по дірки в носі. І утіхи також. Краще розкажіть мені, як виглядає життя там, унизу. По той бік гір.
— Сумно. Нічого, окрім дощу. Вже цілий тиждень.
Вона повільно відставила келих.
— Дощ не падав тут вже від жовтня. Тільки сніг. Я вже майже забула, як виглядає дощ.
Коли виходили, падав сніг. Клерфе викликав свистом сани. Вони їхали серпантинами вгору. Дзвонили дзвіночки на кінській збруї. Шосе було тихе і темне. Згодом почули дзвіночки, що наближалися з протилежного боку. Візник зупинився на роз'їзді під ліхтарем, щоб розминутися. Кінь нетерпляче пирхав і бив копитами по землі. У сніжній хурделі другі сани промчали повз них майже безшелесно. То були низькі сани, на яких лежав довгий ящик, оповитий в чорну церату. Біля ящика видно'було брезент, з-під якого виглядали квіти і вінки.
Візник перехрестився і погнав коня далі. Вони мовчки подолали останні закрути і зупинилися перед бічним входом до санаторію. Ліліан висіла з саней.
— Усе намарне, — сказала з вимушеною посмішкою — На хвилину можна забутися, але втекти перед цим неможливо. — Вона відчинила двері. — Дякую… і вибачаюся — я не була добрим товариством. Але я не могла бути наодинці цього вечора.
— Я також. З тієї самої причини, що й ви. Я ж вам розповідав. Телефон з Монте-Карло.
— Але ж ви казали, що це щастя.
— Є різні види щастя. Та й мало що можна сказати. — Клерфе сягнув до кишені плаща. — Це вишнівка, яку ви пообіцяли санітарові. А це пляшка горілки для вас. Добраніч.
2
Коли вранці Клерфе прокинувся, побачив захмарене небо і почув, як вітер стукає віконницями.
— Фен, — пояснив офіціант. — Теплий вітер, який викликає втому. Дошкульний передусім у кістках. Особливо в місцях перелому.
— Ви їздили на лижвах?
— Ні, в моєму випадку то рани, отримані на війні. Їзда на лижвах для мене закінчилася. Лишилася мені тільки одна нога. Але не повірите, як та ампутована нога болить мене за такої погоди.
— Який сьогодні сніг?
— Між нами кажучи: липкий, як мед. Згідно з готельним бюлетенем, добрий, а на вершинах сипкий.
Клерфе вирішив відкласти лижви на пізніше, і без того був ще втомлений, що стосується вітру, офіціант мав рацію. Його теж боліла голова. "То через коньяк вчора уночі, — подумав. — Чому я пив далі, коли відвіз до санаторію цю таємничу дівчину, котра поєднувала в собі біль світу і жагу життя? Дивні люди перебували тут у горах — люди з дуже тонкою шкірою. Я теж колись був такий. Цілі віки тому. Але я змінився, і то дуже. Я мусив. І що залишилося? Що, крім цинізму, іронії і фальшивого відчуття вищості? Як довго я міг би ще брати участь у перегонах? Хіба я уже не застарий? А що потім? Що ще мене чекає? Посада представника автозаводу в якомусь провінційному місті — і старість, що повільно надходить, з безконечними вечорами, поступовою втратою сил, болючими спогадами, з гнітючими втратами, з рутиною, з примарою екзистенції, яка добігає кінця в нудотних повторах? Біль світу заразливий. Ресурс життя, без мети і без жодної опори". Вдягнувши плащ, виявив у ньому чорну оксамитну рукавичку. Знайшов її вчора на столі, коли повернувся з бару. Мусила її забути Ліліан. Сховав рукавичку до кишені, щоб віддати пізніше.
Він ішов уже годину по снігу, коли неподалік шосе, біля лісу, побачив невелику квадратову будівлю, увінчану банею, звідки снував чорний дим. Зупинився. У Клерфе прокинулися огидливі спогади, через які змарнував кілька років життя, намагаючись їх забути.
— Що це за будівля? — поцікавився у хлопця, який відгортав лопатою сніг біля крамниці.
— По той бік вулиці? Крематорій, пане.
Клерфе ковтнув слину. Отже не помилявся.
— Тут? Навіщо вам тут крематорій?
— Для санаторійників. Тобто, для померлих.
— І для цього потрібен вам крематорій? Аж стільки вмирає?
Хлопець сперся на лопату.
— Тепер уже не так, як давніше, пане. Але до війни, я маю на увазі першу війну, та й пізніше теж — тоді багато вмирало. У нас тут довгі зими, а взимку важко копати землю, замерзає на камінь, і то глибоко. Крематорій набагато практичніший. Цей має вже майже тридцять років.
— Тридцять? Отже у вас уже був крематорій, перш ніж увійшов у моду? Задовго до розповсюдження в масовому масштабі?
Хлопець не зрозумів, що Клерфе мав на увазі.
— Якщо йдеться про практичні речі, завжди ми були тут першими, пане. Так, зрештою, дешевше. Люди не хочуть вже більше витрачати стільки коштів на перевезення трупів. Колись було інакше. Тоді багато родин перевозило своїх померлих на батьківщину в цинкових трунах. То була краща пора, ніж тепер! Не до порівняння! Мусите колись послухати мого батька, як розповідає про той час. Він отаким робом побачив цілий світ.
— Тобто: яким?
— Як конвоїр трупів, — сказав хлопець, здивований нездогадливістю незнайомця. — Тоді люди трактували ще своїх померлих з пієтетом. Не пускали їх самих у подорож. Особливо до заморських країн. Мій батько знає, наприклад, Південну Америку як власну кишеню. Люди були там багаті й завжди прагнули забрати померлих на батьківщину. То було ще перш, ніж літаки стали популярними. Транспортування відбувалося залізницею, а потім на пароплавах, з гідністю, як належить. Тривало то цілими тижнями. А як годували, пане, конвоїра трупів! Батько навіть збирав меню і вставив їх потім в рамки. Під час однієї подорожі з однією вишуканою чилійською дамою — поповнів на цілих тридцять фунтів. Все було безкоштовно, також пиво, а крім того, коли доставив труну на місце, отримав прекрасний подарунок. А потім, — хлопець поглянув недружелюбно на квадратну будівлю, — а потім поставлено крематорій. Спочатку він служив лише для людей, які не визнавали жодної релігії, але тепер став повсюдно модним.