— А хіба відчуття життя не ерзац?
— І він більш гідний людини.
— Ви думаєте, що для людини неможливе щастя без відчуття життя?
— Майже неможливо. Але ви, як на мене, виняток. Якраз це мене у вас і зачаровує. Ви маєте і те, й друге. Але передумовою для цього є стан глибокого відчаю, марно намагатися назвати на ім'я цей стан, так само, як і визначити, що таке відчай. Ясно тільки одне: це лежить поза всілякою анархією — на полярній рівнині, яка не знає смутку. Ваші смуток і бунт, думаю, руйнувалися взаємно вже давно. Тому дрібні речі мають ту саму вартість, що й значні. Дрібниці заблищали.
— Відчувається XVIII сторіччя, — сказала Ліліан з легкою усмішкою. — Хіба не ви його останній нащадок?
— Його останній шанувальник.
— Хіба тоді про щастя не говорили більше, ніж будь-коли?
— Тільки у важкі часи, і то, кажучи і мріючи про нього, люди були куди практичніші за нас — в широкому сенсі.
— Доки не ввели гільйотину.
— Доки не ввели гільйотину і не відкрили "право на щастя", — підтвердив Пестре. — Від гільйотини нікуди не сховаєшся.
Ліліан випила вино.
— Чи це все часом не є лише довгою прелюдією до тієї пропозиції, яку ви мені маєте намір зробити, — стати вашою метресою?
Пестре зберіг незворушність.
— Можете називати це як завгодно. Я пропоную створити для вас такі умови, яких ви потребуєте. Чи, вірніше, такі умови, які, на мою думку, личать вам.
— Дати каменю відповідну оправу?
— Оправу, якої гідний дуже коштовний камінь.
— І я мушу погодитися, бо я в глибокому відчаї?
— Ні, бо ви надзвичайно самотні. І надзвичайно мужні, мадемуазель. Прийміть мої компліменти! І пробачте мене за наполегливість. Але діаманти такої чистої води зустрічаються украй рідко.
Пестре поставив келих на стіл.
— Хочете послухати останні вісті про перегони в Італії?
— Тут? У "Максимі"?
— Чом би й ні? Альбер, тутешній господар, виконує і не такі забаганки, коли захоче. А він захоче, якщо справа стосується вас. Я це відразу зрозумів, Альбер має набите око.
За кілька хвилин з'явився офіціант з невеликою пляшечкою. Він поставив на столик чарки і налив. У ту ж мить повіяло запахом ранкового літнього саду.
— Стара малинівка, — сказав з пієтетом Пестре. — Ще більша рідкість!
"Що б він вчинив, — подумала Ліліан, — якби я йому вилила цю наливку на його набундючену мармизу? Мабуть, сприйняв би це з розумінням і прокоментував якоюсь вагомою думкою". Вона його не зневажала, навпаки, вважала, що він настільки ж приємний, як лагідне снодійне, і слухала його з увагою. Він для неї був уособленням протилежного боку екзистенції. Він сублімував свій страх перед життям в культ естетичного цинізму, а з небезпечних гірських шляхів пробував робити паркові доріжки. Нічого це не змінювало. Коли вона вже чула це все в схожій формі? Звичайно, на Сицилії в Леваллі. Щоб так жити, потрібно багато грошей і мало серця. Такі люди не їздили з Брешії до Брешії, вони сиділи в Брешії, роблячи вигляд, ніби перебувають у Версалі початку XVIII сторіччя.
— Мушу йти, — сказала.
— Як часто ви це говорите, — сказав Пестре. — Це надає вам нездоланної чарівності. Це ваша улюблена фраза?
Поглянула на нього.
— Якби ви тільки знали, як мені хотілося б залишитися, — повільно сказала вона. — Я згодна бути бідною і самотньою, аби лише залишитися! Залишитися! Усе інше — брехня і мужність відчаю.
Ліліан попрохала висадити її під готелем. Схвильований портьє вибіг напроти.
— Клерфе на дванадцятому місці! Обігнав шість конкурентів. Диктор казав, що він чудово їздить уночі. Келих шампана, щоб відсвяткувати це свято?
— Ніколи не треба зарано частуватися. Автогонщики забобонні.
Ліліан посиділа з хвилину в темному холі.
— Якщо далі так їхатиме, завтра вранці буде знову в Брешії, — сказав портьє.
— Мабуть, так, — відказала Ліліан і встала. — Піду ще вип'ю кави на бульварі Сен-Мішель.
Її трактували там уже як постійного гостя. Офіціант наглядав за нею, Жерар її очікував, він мав ту гарну властивість, що завжди був голодний, Ліліан, поки він був занятий їжею, поринала у роздуми. Вона обожнювала дивитися на вулицю, де борюкалося життя з гарячими і похмурими очима. Важко було вірити в безсмертну душу кожної людини, дивлячись на цей безконечний потік. Куди душі мандрували пізніше? Чи розпадалися так само, як тіла? А може, поверталися в такі ось вечори повні прагнень, насолод і розпачу, живцем розкладаючись і благаючи в беззвучному страху залишити їх самими собою, а не перетворитися на духовний гній, на якому виростуть душі нових людей, щойно бездумно зачатих за тисячами вікон?
Жерар припинив нарешті їсти. Останньою стравою був шмат чудового сиру.
— Цікаво, що такий грубий тваринний процес, як поглинання підсмажених шматків трупів тваринних молочних продуктів, які напівзапліснявіли, зачіпає найпоетичніші струни в душі людини, примушуючи складати гімни, — прорік Жерар. — Це завжди дивує і втішає мене.
Ліліан розсміялася.
— З Брешії до Брешії.
— Я не розумію цієї прозорої і простої думки, але вона здається мені безперечною. — Жерар випив залпом свою каву. — Вона навіть глибока. З Брешії до Брешії! Так я назву наступну збірку своїх віршів. Сьогодні увечері ви мовчазні.
— Не мовчазна, лише без слів.
— З Брешії до Брешії?
— Більш-менш так.
Жерар кивнув і понюхав свій коньяк.
— То така думка, яка стає щораз кращою. Вона провадить до дуже багатьох дрібних формулювань, які були колись глибокі, як шахти, і, мабуть, ще є. Хвилину тому я боявся, що ви у своїй заклопотаності вишкрябаєте якесь безглуздя в стилі кухарки.
Ліліан усміхнулася.
— Як швидко ви усе підсумовуєте!
— Надто швидко. — Жерар скорчив кислу міну. — Надто швидко, щоб це пережити. — Потягнув чималий ковток коньяку. — Якщо ви це справді пережили, то вам залишаються лише три речі.
— Аж стільки?
— Вступити до буддистського монастиря, збожеволіти або померти, при цьому найдоречнішою була б смерть з власної руки. Самознищення є, як відомо, одна з трьох речей, якими ми вивищуємося над тваринами.
Ліліан не поцікавилася про дві інші.
— Є ще четверта. Наше нещастя полягає в тому, що ми віримо, буцім маємо право на життя. Але ми не маємо його. Якщо це усвідомити, справді усвідомити, то багато гіркого меду набере раптом солодкого смаку.