Терплячи біль важкий
Карпо не мав від цього більшої вже втіхи,
Не міг він не радіти,
Що лікарем його був син,
А його Клим
Вже разом з тим
Був агроном в районі
Знаний і відомий,
Тому усі хліби, поля і коні
Були в його руках.
Приїзд їх звеселив Карпа.
Вони оба
Весь день сиділи біля батька.
Коли вже сонце впало за жита
Й настала та пора,
Як сутінки повзуть у свою
Нічну і тиху темноту,
В хвилину ту
Карпо дивився на Калину,
Її очима кликав мило.
Вона до нього підійшла,
Сльозу утерла крадькома,
Щоб смутку тим не принесла
І з ласкою в очах за руку взяла,
Губами притулилась,
До нього ніжно нахилилась
До жовтої холодної щоки
І всім чуттям своїм відчула,
Що це вже була
Остання мить його життя!
Ховаючись у забуття,
Карпо здихнув: "Калино!"
Таким його останній подих був
І він уже не чув,
Коли Калина билася йому на грудях,
Вмиваючи його сльозами,
Коли вона жіночими і милими руками
Хотіла смерть від нього заступити,
Коли у мертве тіло вже Карпа
Хотіла те життя
Своє йому вселити!
Роз'їхались зажурені сини
І дочки розійшлися по домах,
Сидить Калина вже сама
І згадує усе життя,
Яке у двох з Карпом прожили.
Своїм коханням завжди дорожили,
Як і самим життям,
Вони його єдиним подихом прожили
І пронесли аж до могили,
В коханні цім дітей ростили
І в праці муки пережили.
Щаслива це була сім'я,
Тому її ім'я
В селі вже замінили
І в "Карпусиху" охрестили,
На стільки рідною була
Для свого милого Карпа.
Вже двадцять другий день
Червневий йшов,
Максим сьогодні не пішов
В лікарню на роботу,
Бо у неділю без турботи
Не поспішав вставати,
А лежачи чекав,
Поки буде ще спати
Його дочка Дарина,
Яка молодшою була від сина
На років шість.
Максим у вихідні
Любив дочку трохрічну брати
І Теплі ноженята цілувати,
Та ставити собі на груди
І підкидати догори,
І щоб завжди
Вона щасливою була
Й здійснилася його мета,
Бо дочку бачив він пілотом.
Максим хотів щоби його сім'я
І українське їх ім'я
У похвальбах було не нижче,
Тому дочка літатиме
За всіх ще вище.
А син Тарас мав особливу вдачу,
Він так Максима дивував
І той не знав,
Чим все це пояснити
І що казати, і робити,
Коли настільки незвичайним він ставав,
Талант у нього проростав.
Недільний ранок зіпсував
Дзвінок по телефону,
Який його зобов'язав
З'явитись до району.
Зібрався і пішов,
Але він не дійшов, вернувся.
Коли у хату він ввійшов,
Дружині не всміхнувся,
А був як хмара чорна
У клопоті важкім.
Дружина зрозуміла,
Відбулася якась велика зміна
У їхньому житті.
Вона стояла як німа,
Від страху зникли всі слова.
Максим ступив посеред хати
І мовив: "Почалась війна!"
І ті слова
Здалися пострілом гармати.
В цей день
Німеччина напала на Росію,
Два хижаки плекали ту надію,
Як би для себе підкорити світ.
Коли була для них обох пожива,
То ще її ділили,
Коли вже між собою
Польщу розтягли і розорили,
І щирими сусідами були,
Вони оба ішли вже по одній дорозі
І не були у змозі
У мирі жити,
Або одне одному
Ту дорогу уступити
— Хижак один повинен жити!
Така хижацька є природа,
Де є розбій — не має згоди!
Максимові з райкому передали,
Щоб він сьогодні йшов у військкомат,
Його негайно відправляли
Лікарем в військовий штат
Спецокругу у Київ.
З полудня сонце вже спускалось,
З шибок проміння відбивалось
І гасло в зелені садка.
Біля дверей стояла тінь густа
Від величезного горіха.
Під ним Максим сидів на лаві
В оточенні сім'ї
І пестив кучери доньки смагляві,
І очі вже його сумні
Дивилися на сина,
Що поряд з ним сидів,
А потім вже провів
Йому по голові
Тремтячою рукою;
Вкриваючи лице сльозою,
Дружина плакала за тим,
Що більше не зустрінеться із ним.
Максим підвівся з лави,
Немов би то йому хто серце обірвав,
Передчуття в душі казали,
Що він в останнє тут стояв.
Дружину і дітей поцілував,
Від себе з болем відривав
І швидко вийшов у подвір'я,
Там хутко в бричку сів
І коні рушили в перед,
На повороті обернувся,
Дружина й малюки дивилися у слід,
В душі до себе усміхнувся,
А потім зблід
І зник за горбом його слід.
На третій день
Максим до Києва прибув
І тут відчув
Військовий рух великий
У паніці і безпорядку
У день побачив авіаатаку
Німецьких літаків
І бомбові удари,
І перші в цій війні пожари.
Обов'язки свої службові
Прийняв він у цьому розбої,
Та у душі не міг він примиритись
Із суєтою тих великих військ,
Які у паніці усі перебували
І хто чого хотів не знали
— Навіть генерали.
Машина рушила від штабу,
Петляючи по вулицях сумних,
А потім автомобіль летів
По кручах Дніпрових.
Максим свій погляд перевів
На свого командира полку,
Що перед ним сидів
І в забутті куняв.
Комдив обом їм наказав
Прибути на військову раду
Їх округу цілого,
Можливо там знайдуть якусь пораду
Від розладу страшного.
Там генерал рубав слова,
Військова сухість в них була,
Але в тім голосі Максим відчув,
Що в Кирпоноса у словах
Немов би сумнів був
І на останок той сказав:
"Північний фланг стоїть як і стояв,
Його війська німецькі обійшли
І на Москву всі сили повели.
На південь, вниз
По течії Дніпра,
На лівий берег перейшла
Велика група вражих військ.
Німецька авіація кругом панує,
Їх армія нам западню готує
— Позаду нас мішок цей
Скоро зашнурує.
Даю наказ:
Дивізіям всіх армій
Негайно відступати всім на схід,
Покинути місця їх дислокацій,
Щоб максимальний був відхід!"