Минуло трохи часу, у повітрі запахло зимою. Квіти зів'яли, зсохли, а там і зовсім зникли. Комахи, щоби не перемерзнути, сховалися у ґрунт, з галявин пропали метелики, а голос струмочка захрип, неначе він десь застудився.
І от нарешті настав день, коли все небо над Веселою Долиною заполонили сніжинки. Вони завзято танцювали у повітрі, опускалися на землю та вкривали Клаусову домівку чистою білосніжною ковдрою.
А ввечері до нього у двері постукав Морозенко.
— Заходь! — гукнув йому Клаус.
— Ні, краще вже ти вийди! — похитав головою Морозенко. — У тебе, бачу, палає вогонь у каміні.
Клаус вийшов надвір. Він знав Морозенка ще з тих часів, коли жив у Дикій Пущі. Йому подобався цей веселий і трохи легковажний шибеник.
— Ото вже розважуся сьогодні, Клаусе! — радів ельф-веселун. — Це не погода, а просто пісня! Поки сонце зійде, досхочу нащипаю всіх і за носи, і за вуха, і за пальці!..
— Морозенку, якщо я тобі не байдужий, то будь ласка, не щипай дітей, — попросив його Клаус.
— З якого це дива? — здивувався Морозенко.
— Бо вони малі і ще не можуть дати відсіч, — пояснив йому Клаус.
— А я так люблю щипати малечу! — вигукнув Морозенко. — У дорослих занадто тверда для цієї справи шкіра, мені пальці від них терпнуть.
— Діти малі і ще не можуть дати відсіч, — повторив Клаус.
— Твоя правда, — погодився Морозенко після недовгих розмислів. — Добре, сьогодні не щипатиму дітей... постараюся, — пообіцяв він. — А поки що бувай, Клаусе!
— І ти бувай.
Клаус зайшов до хати і щільно зачинив за собою двері, а Морозенко полетів до найближчого села. Клаус кинув у вогонь поліно, і вогонь спалахнув з новою силою. Біля каміна сидів великий кіт Моргунчик — подарунок нука Петера. Кіт мав м'якеньке лискуче хутро. Він дивився на вогонь і безперервно муркотів якусь приємну котячу пісеньку.
— Ще так далеко до того часу, коли я побачу дітей, — забідкався Клаус, звертаючись до кота, і той уважно прислухався до його слів, навіть муркати перестав. — Надворі зима, земля ще довго спатиме під снігом, ну як тут будеш гратися з дітьми!..
Кіт глибокодумно потер лапою носа, але промовчав у відповідь. Поки в каміні палає вогонь, а поруч у зручному кріслі сидить Клаус, йому немає діла до погоди.
Безкінечною вервечкою потяглися короткі дні та довгі зимові вечори. На столі у Клауса ніколи не бувало порожньо, але він нудився, не маючи ніякої роботи, окрім як підкидати в камін цурки з величезної дров'яної купи, зібраної нуками.
Одного вечора він узяв таку цурку і знічев'я став обтісувати її ножем. Він просто тесав, аби згаяти час, і за роботою насвистував щось для кота. Кіт підвівся, сів, утупився у Клауса і почав прислухатися до веселого насвистування господаря. Це насвистування подобалося йому навіть більше за власне муркотіння.
Клаус продовжував стругати, раз по раз позираючи на кота, і дерево почало набувати певних обрисів. Придивившись пильніше, можна було вже розпізнати котячу голову... Так, котячу голову з парою гостреньких вушок!
Клаус перестав свистіти і засміявся, а потім і він, і кіт не зводили з дерев'яної фігурки здивованих очей. Коли голова була закінчена, Клаус вирізав очі, ніс, обточив мордочку і вже взявся за шию.
Кіт, який нічого не розумів, сидів нерухомо, ніби статуя, і всім своїм виглядом неначе промовляв: ну-ну, поглянемо, що буде далі.
Зате Клаус розумів усе. Він вже уявляв собі всю фігурку від початку до кінця. Рухи його були спритні та вправні, і цурка потроху ставала схожою на сидячого кота. Дерев'яний кіт як дві краплі води скидався на живу тварину, і навіть довгий дерев'яний хвіст оперезував передні лапки достоту, як у справжнього кота.
Працював Клаус довго, але зимовий вечір був ще довший, а іншої роботи він однаково не мав. Закінчивши врешті решт роботу, він весело розсміявся, вдоволено оглядаючи готову фігурку, і поставив дерев'яного кота під каміном навпроти Моргунчика.
Кіт грізно зиркнув на свою подобу, шерсть на його загривку страшно здибилась, і він погрозливо зашипів. Проте дерев'яний кіт і надалі залишався нерухомим, а Клаус, якого це добряче насмішило, знову весело розреготався.
Моргунчик підійшов до незнайомця упритул і сторожко обнюхав. Очі та котячий нюх промовляли йому, що це не живий кіт, а дерев'яний, щоправда, дуже схожий на живого. Моргунчик заспокоївся, повернувся на місце і знову замуркав, а потім, умиваючись пухнастою лапкою, раз по раз захоплено зиркав на розумного господаря. Напевне, кіт відчував таку саму насолоду, яку відчуваємо ми, дивлячись на вдалу фотокартку з нашим зображенням.
Клаус відчував, як і в ньому самому наростає хвиля задоволення. Так, того вечора йому було за що себе хвалити. А невдовзі всі діти також мали розділити цю радість, бо Клаус змайстрував найпершу у світі іграшку!
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ЯК РІЛСИ ФАРБУВАЛИ ІГРАШКИ
Веселій Долині було по-зимовому тихо. Все спало під сніговою ковдрою. Перед хатиною пуховими перинами лежали кучугури снігу, а Клаус сидів у кімнаті та підкидав дровець у палаючий камін. Струмок сховався під важким крижаним панцирем, а все живе,
рослини і кузьки, тісно тулилося до Матінки-Землі, щоби не замерзнути. Місяць сховався за чорними хмарами, і зимовий вітер, давши собі волю, так крутив сніжинками і метляв ними на всі боки, що вони, не досягаючи землі, весь час кружляли у повітрі.
Клаус прислухався до свистіння вітру, який бешкетував надворі, та вже вкотре згадував теплим словом добрих нуків, які збудували йому цю затишну хатинку. Моргунчик лінькувато умивався і вдоволено дивився на жар у каміні. Іграшковий кіт сидів напроти нього і дивився просто перед себе, як це роблять усі іграшкові коти.
Несподівано крізь завивання вітру Клаус розчув щось схоже на ридання. Здавалося, хтось гірко-гірко плаче.
Він підхопився з лавки, напружив слух, проте вітер люто подув, струсонув дверима, задзеленчав шибами, і Клаус нічого не розчув. Дочекавшись, поки вітер трохи вщухне, він знову прислухався — і почув чийсь розпачливий плач.
Клаус квапно накинув шубу, вдягнув шапку, насунувши її на самі очі, і відчинив двері. Вітер увірвався в кімнату, розкидав жаринки у каміні і з такою люттю пройшовся по шубці Моргунчика, що кіт сховався під столом. Зачинивши двері, Клаус почав пильно вдивлятись у темряву.