— Книжники кажуть, що спершу має прибути Ілля.
А коли Ісус відповів їм, що Ілля уже прийшов, вони зрозуміли, що Учитель говорив про Йоана Хрестителя:
— Книжники вчинили з ним так, як їм захотілося. І Син людський також муситиме терпіти від них.
Скільки часу потрібно їм, щоб врни повірили! Як опирається їхня природа Божому милосердю! Природа іудеїв... їм подобається успіх, нищівна поразка ворога, розжарене вугілля, яке сиплять на його голову. Треба було зміцнити їхню віру. І Господь знову терпеливо береться за свою справу.
На другий день після Преображення, коли вони зустрілися з рештою учнів, Христос побачив їх вельми засоромленими через те, що не змогли зцілити епілептика. А він одразу ж пояснив їм: "Це через вашу малу віру..." і додав:
— Коли матимете віру, як зерно гірчиці, і скажете оцій горі: "Перенесися звідси туди",— вона перенесеться...
Він знову примушує їх подивитися на те, чого вони не хочуть бачити, звіряє їм те, що вони відкидають:
— Син людський буде виданий у руки грішникам, і вони уб'ють його, і вбитий по трьох днях воскресне.
Хто наважився заперечити? Вони ж пам'ятали його —недавній гнів на Кефу. Та, зберігаючи мовчанку, вони в душі протестували, а та обіцянка воскресіння майже не допомагала: саме те слово нічого не говорило Тхнім помислам.
Наближаючись до Капернаума, вони вже забули про похмурі пророцтва і вхопилися за дитинячі надії: вони будуть знатними, матимуть владу і славу... Одначе не всі. Час від часу вибухали приглушені сварки, викликані заздрістю, особливо тоді, коли цей невеликий гурт знаходився трохи далі від Учителя. І тут несподівано почувся роздратований, грізний голос:
— Про що ви сперечалися?
Навіщо обманювати? Усі ж бо знали, що Господь запитує їх лише про людське око, адже кожне їхнє слово йому відоме. Однак не наважувалися зізнатись, що сперечалися між собою про те, хто з них найбільший...
Ісус мовчав, поки вони не зайшли до свого будинку в Капернаумі (без сумніву, до будинку Петра). Посідавши довкола нього, вони посхиляли голови, щоб перечекати гнів ягняти, яке інколи вміло сердитися. Але Ісус мовив з ніжністю в голосі, якої вони не сподівалися і яка ще хвилювала їх навіть після трьох разом проведених років:
— Якщо хтось хоче бути першим, то він буде останнім, слугою всіх.
Він вирішив поки що не говорити їм про хрест, а сказав лише, що для своїх улюбленців приготував останнє місце; це слово знову зруйнувало їхню мрію про владарювання. І оскільки вони відвернули від нього свої нахмурені чола й недовірливі серця, Господь простягнув руку до одного з дітей, які увійшли слідом за ними до хати й тепер стояли довкола равві, притулив дитину до своїх крлін:
— Якщо не станете такими, як малі діти, не ввійдете у Царство Небесне.
І додав:
— Хто, отже, стане малим, як оця дитина...
Цю дитину він пригорнув не випадково, він вибрав її з-посеред інших її товаришів. Навіщо говорити про дитинство? Дитинства нема, є діти. Справді, є багато таких, які, тільки-но з'явившись на світ, уже схожі на каламутну воду, і до їхнього першого зворушення вже примішується бруд; та є багато інших — вони мають ту чистоту і ясність, у якій відображається схилене над ними святе обличчя Христа. Ще одного безумства вимагає він од дорослої особи — вернутися до нашого дитинства, до тієї довірливості, яка не знає зла. Він хоче, щоб це зробили ми, осквернені зловмисники, творці зла. Але ж справді: те дитинство, яке найбільше любить Бог, є перемогою над усією мерзотою життя, коли крок за кроком відвойовуєш царину від напливу пристрастей і невгамовної хтивості. Дитинство —. це перемога, це завоювання зрілого віку. £0 якою б не була щирою дитина, яку розглядає Ісус, вона, є потенційним носієм усіх тих злочинів, які чинитиме згодом.
— Хто приймає ім'ям моїм одного з цих дітей, приймає мене, а хто приймає мене, приймає того, хто мене послав.
Йоан, найбільш розкутий з учнів Ісуса, бо був найулюбленішим з-поміж них, перервав його слова. Отже, будь-хто ім'ям своїм може приймати дітей і виганяти бісів? Лише вчора'вони відштовхнули якогось чоловіка, що виганяв бісів в ім'я Ісуса.
Господь не схвалював такої поведінки апостолів: він не хоче бути в'язнем своїх учнів. Його благодать нікого не потребує. А скільки ще священиків сьогодні підміняють цю благодать! Господь усе ще не відпускав дитину, обіймаючи її таким сумним поглядом, що дитина, певно, налякалася і захотіла втекти.
— Хто збентежить будь-кого з тих малих, що повірили в мене, тому краще було б прив'язати собі млиновий камінь до шиї й кинутися в море.
Слово скоріше втішне, ніж загрозливе; це значить, що чистота малої дитини надзвичайно цінна, її вартість непересічна, що б там потім не сталося в пору пристрастей людських. Смертельний гріх — осквернити довірливого свідка, у якому ми всі матимемо потребу в день Страшного суду,— ту дитину, якою ми були.
Тут Син людський вводить нас у таємницю свого правосуддя. І його царство, і те правосуддя, яке в ньому панує,— не від цього світу. Те, що заслуговує смерті, чи радше життя в безконечних муках, в очах світу виявляється законним або принаймні не вартим уваги.
Світ! У цю хвилину Ісус думає про світ; він ніколи не може вгамувати у собі обурення, думаючи про нього. Відхиливши од себе дитину, вигукує:
— Горе світові од спокус! Неможливо, щоб спокуси не прийшли, але горе тому, через кого приходять вони!
Упродовж століть світ, що поринув у спокуси, незворушно слухає прокляття цього Іудея і сміється з його погроз. Він не боїться, що буде "посолений вогнем" (саме цей вислів використовує Ісус). Світ не вірить у такий вогонь, в якому тіло людини не згоряє, а горить у вічних муках. "Невгасима геєна огненна", яка лякала стількох людей, відколи Син людський так виразно описав її жахи, це палаюче багаття, в якому не вмирає навіть трупний хробак, карає не лише ті злочини, які люди вважають тяжкими; це справедлива плата за духовне осквернення, за душевний неспокій юних сердець, розплата за знівечені душі. Світові, який розбещує дитинство, розпалює й задовольняє пристрасті, світові, який обожнює кожне хтиве бажання, Ісус сміливо протиставляє інший, майже надлюдський закон чистоти і надає абсолютної цінності цнотливості, єдності серця й тіла. Ніякого пом'якшення: краще відрубати собі ту частину тіла, яка спокушає нас до зла, ніж зберегти її для цього вічного вогню: "Бо кожна людина буде посолена вогнем..."