Насамперед гординя! Розпусна жінка відчуває божевільну насолоду від своєї влади над серцями, від можливості завдати їм страждань, викликати заздрощі, розлучити тих, що люблять один одного. Що гірше тут — жіноча жорстокість чи пиха чоловіків? Нам доводилося чути відверті визнання, зроблені абсолютно байдужим тоном: "Він помер через мене... Вона відібрала собі життя через мене..."
Вбивці. Якщо не всі розпусники пролили кров дорослих людей, усі вони в діях, далеких від справжнього призначення, знищували душі, які могли б народитися. І вони знищили багато тих, хто вже народився.
Страх загинути на самоті лежить глибоко у нутрі плотських людей. Багаточисельний натовп, що його показує нам Христос, натовп, який штовхається, збиває з ніг на широкій дорозі загибелі, складається з людей, зібраних тут зовсім не випадково: вони шукали і знайшли один одного. Це співучасники і співдіячі, які потребують одні одних, щоб разом загинути. Як тварини, що групуються за своїм видом, вони скупчуються за своїми вадами. Кожна окрема вада підносить своє знамено над групою прихильників. День Страшного суду застане їх разом, і не буде потреби скликати їх сурмами з чотирьох сторін світу: похмурі кетяги вже повністю дозріли, і чорному ангелу залишається лише зібрати урожай.
Хоча спільний гріх цементує їх докупи, ревнощі, зненависть виривають між ними прірву. І в своєму безумстві вони відчувають себе переможцями лише тоді, коли завдають одні одним страждань.
Дрібні біси плазують слідами ненависної і смертоносної похітливості. Гурманство, над яким часто ‘кепкують, напевне було у Марії Магдалини, як і в усіх великих грішників, не минущим смакуванням, а шуканням тривкого стану обеззброєного блаженства. Жінки, які мали б ненавидіти спиртне, жадібно ковтають його, немов губки... І раптом засинають останні ангели — хранителі душі, відступає сором, зникає спогад про дорогих осіб, одна за одною падають перепони — алкоголь і наркотики дають своїм прихильникам ключі від царства темряви.
Безперечно, Марія Магдалина була тією грішницею з розпущеним волоссям, саме її звільнено від семи бісів.
І ми намагаємось уявити собі це чудо — її перехід з одного світу в інший. "Ким була І ким стала!" — вигукує Боссюе. Справді, можливо, все це проходило просто: те, що розповідають про дії Христа, не порівняти з тим, що він робить у глибині сердець. Син людський уже тоді жив і діяв так, як живе, і діє невидимий Христос. Історія Марії Магдалини відбувалась або могла відбуватися всередині нас. Наше власне визволення чи наше поневолення допомагають уявити, чим стало це звільнення для одержимої жінки.
Бо йшлося справді про одержимість. "Марія, названа • Магдалиною, з якої він вигнав сім бісів". Ця повія була біснуватою. Та хіба похітливість не такий гріх, як інші?
І хіба немає у тій неможливості зцілитися, на яку нарікають навіть грішники, які тягнуться до Бога, у постійному поверненні до своїх гріхів знаку не звичайної спокуси, але якоїсь мани — мани, що захопила не лише окрему особу, але й цілий рід?
У Сен-Сірана є жахливий текст, де цей єретик показує нам, як на одній сім'ї безперервно відбивається прокляття — від батька до сина. Ця страшна людина зуміла збагнути своєрідне спадкове прокляття і зберегти непохитну віру перед цим жахіттям. Однак правдою є й те, що таємниця спадковості примушує нас вірити і в таємницю милосердя: існує одержимість цілих родів. Смерть однієї пропащої істоти не знищує паростків падіння. І діти, плоть від плоті його, є також дітьми його хтивості, вони змушені передавати цю страшну естафету усім своїм нащадкам.
Щоб звільнитися від цього кошмару, треба уважно роздивитися покаянну душу, звільнену від семи бісів. Марія Магдалина перемогла фаталізм плоті. Оскільки любов пере-
49
4 Ф Моріак
магається лише любов'ю, вона запалила зустрічний вогонь. Так само, як тоді, коли все ТІ життя зосереджувалось на тваринному існуванні і довколишній світ для неї зводився до однієї особи (справді, найбанальнішою таємницею людської любові є те, що вона неймовірно знецінює все інше, вважає нікчемним усе, що лежить поза предметом нашої пристрасті), так і нині це безумство концентрується довкола Христа. Знову весь світ зникає, але тепер уже для Богочоло-віка. І навіть тіло цієї жінки зазнає знищення. Колишнє бажання померло. У вгамованому серці зустрічаються чистота і поклоніння, вони примиряються між собою. Марія Магдалина заходить до кімнати, у якій за столом Ісус, і йде просто до нього, не дивлячись на інших гостей. У всьому світі лише Ісус і вона, котра любить Ісуса. Тепер любов стала її Богом.
Це покаянна грішниця. Ті, що дивуються, чому їм не вистачає наполегливості, шукають у наверненні джерело насолоди. Але в душі, засіяній сімома бісами, погано вирваний бур'ян знову проростає, якщо землю не перекопати, не обробити і не перекинути великими зусиллями і сльозами.
У ту годину свого життя Марія Магдалина, напевне, переживала такий етап, коли людина, уже повністю віддана Богові, інколи ще чує голодне виття давньої пристрасті. Але Магдалина мертва для всього того, що вона покинула. Ніщо більше не розлучить її з тим, кого вона шукала поміж людьми.
Трохи розгублена, як на мій погляд, вона всюди ходить за Ісусом. Вона зупиняється лише тоді, коли він сам, прибитий до хреста трьома цвяхами, уже не може більше йти вперед, не може зробити більше жодного кроку, хоча б і перемагаючи біль. Тоді Марія Магдалина, також ставши нерухомо біля нарешті досягнутої мети — скривавленого дерева, міцно обіймає його, аж поки не знімуть понівечене тіло її Бога і не помістять у гробі, що знаходиться неподалік. Ніщо для неї не втрачене, поки вона знає, де спочиває його священне, хоч і мертве, тіло. Можливо, вона думає, що він лише прикидається мертвим. На короткий час вона покидає гріб, щоб купити пахощів, а на світанку знову тут, біля гробу, з Саломеею і матір'ю Якова. Лише тепер вона опам'яталася, стоячи перед зяючим гробом, перед входом у порожнечу. Вкрали її Господа! І вона не знає, де покладено його! Просить допомоги, звертається до садівника, не знаючи, що це якраз Він і є (як говориться у автора) "Наслідування Христа": "Коли ви вважаєте, що далеко від'мене, тоді я часто дуже близько біля вас..."